Черненко Катерина, 10 клас, Новослобідський ліцей Новослобідської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гридіна Любов Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Катерина, мені 15 років, і я живу в невеликому селі Мазівка, що на Сумщині. Наше село зовсім маленьке , але тут завжди було затишно й спокійно. Колись життя тут було мирним. Але останні тисяча днів усе змінили. Війна прийшла не лише на землю нашої країни, вона ввірвалась у наші життя, розбила надії й зруйнувала безтурботне дитинство. Моя родина складається з п’яти осіб: бабуся, дідусь, мама, тато і я. Ми всі живемо разом в одному домі, і я єдина дитина в сім'ї.

Ми прокинулися о 5 ранку від страшних вибухів, які лунали на прикордонні нашої країни та агресора. Було страшне зарево від обстрілів.

Ні я, ні мама не розуміли, що відбувається. Тому в ту ж хвилину ми вирішили, що треба негайно бігти в укриття. Через деякий час Президент України Володимир Олександрович Зеленський опублікував відео з підтвердженням того, що почалась повномасштабна війна, і в Україні введений воєнний стан.

До війни наш побут був простим, але щасливим. Мій тато працював будівельником і багато часу проводив на роботі, допомагаючи людям відновлювати їхні домівки. Якраз в той час, коли почалась війна тато був на роботі у місті Києві.

Деякий час тато був в окупації на Київщині і ми не могли з ним зустрітися. Мама раніше працювала кухарем у нашій школі, завжди готувала щось смачне для нас, учнів…

Я часто згадую довгі вечори, коли вимикали світло. Замість того, щоб засмучуватися, ми знаходили радість у простих речах. Мама завжди мала підготовлені серіали на телефоні чи ноутбуці, і ми разом дивилися їх, загорнувшись у теплі ковдри. А ще, під світлом свічки ми грали в інтелектуальні ігри. Ці маленькі розваги давали нам змогу не тільки переживати складні часи, а й зближували нас як сім'ю.

Ми спостерігали за новинами, і хоча зовні все руйнувалося -  всередині нашого дому було тепло і затишно.

Літо для мене завжди було особливим . Разом із друзями ми проводили багато часу на свіжому повітрі. Я дуже люблю волейбол, і ми навіть організовували змагання з пляжного волейболу. Це було справжнє свято для нашого села. Грали не лише ми, молодь, але й старші люди, навіть дідусі з бабусями інколи приходили подивитися.

Спорт завжди допомагав мені відволіктися від думок про війну, яка не давала спокою вже третій рік. 

Війна змінила не тільки наше село, але й мене саму. У школі я завжди була активісткою: брала участь у конкурсах, допомагала в організації різних заходів. Але зараз кожен захід набуває іншого значення. Кожна подія, кожен конкурс стає символом нашої сили, нашого прагнення жити, незважаючи ні на що.

Я почала більше цінувати кожен момент, проведений із друзями та сім'єю, бо розумію, що не всі мають таку можливість. 

Знаєте, у війни є одна страшна риса — вона змушує нас звикати до того, до чого не можна звикати. Я пам’ятаю перші дні, коли ми ховалися в підвалі від вибухів. Страх, який скував усіх нас, здавався нестерпним. Але з часом це стало частиною нашого життя. Ми навчились жити з постійним напруженням, очікуючи нових новин чи сирен. Дідусь часто говорив, що це нагадує йому часи, коли він був дитиною і переживав іншу війну. Його розповіді допомагали мені зрозуміти, що ми не самі, і що навіть найтемніші часи колись закінчуються. 

Мама хоча й втратила роботу, але не сиділа без діла. Вона почала готувати для ярмарок, які збирають гроші на допомогу нашим воїнам, різні смаколики.

Її їжа стала чимось більше, ніж просто їжею — це був символ підтримки та турботи. Я допомагала їй, і це також дало мені відчуття, що я можу зробити свій внесок у наш спільний опір. 

За ці 1000 днів війни я зрозуміла багато важливих речей. Я дізналася, що справжня сила — це не просто фізична витривалість, а здатність залишатися людяним у найскладніші часи.

Я навчилася цінувати прості речі: вечори зі сім'єю, жарти з друзями, теплі літні дні. Війна забрала багато, але вона не змогла забрати у нас найголовніше — нашу любов одне до одного і нашу надію на майбутнє.  Тому я вважаю , що наша армія це не просто люди, а янголи -  охоронці, які не просто воюють, а роблять все, для того, щоб якнайскоріше вигнати ворога з нашої рідної землі. Віримо в ЗСУ! Все буде Україна! Слава Україні!