Погребенник Ірена, вчитель, Чернівецьке вище комерційне училище Державного торговельно-економічного університету

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Пам’яті Іллі Мельнечука

Є події, після яких світ перестає бути таким, яким був. І ти раптом втрачаєш опору. Усе, що здавалося цінним і вартісним, розлітається на сотні шматків, а з ним і причини щось вигравати, щось досягати. Гроші, відомість, перемоги, визнання, – не особливо цікавить того, хто вбачає у своїй професії подвиг. «Я буду змінювати долі, показувати нові обрії, надихати до зростання…», – надихнула?!

Як же тепер надихати, коли серце вщент розбите, бо ті, хто варті майбутнього, хто мали б бути в ньому, бо самі ж його і творять, десь лежать як невпізнані тіла.

То є подвиг у моїй професії? І на краю обриву свого світовідчуття стає видніше все людське безглуздя… То де ж та мудрість, якою пишалася усе своє життя? Розвіялася разом з посмішкою з ямочками.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата…

Про таких говорять: непримітний. Не перший і не останній: у всьому «середняк».

Наче тихий, а потім як скаже щось, то вже весь клас покотом лягає. Тому, мабуть, і очі веселі, бо жила ця веселість десь глибоко в серці. Засіла там і жевріла наче вогник.

А виринала часом посмішкою. Раніше вона якоюсь безглуздою видавалася, а тепер такою значимою здається. Ніби вже тоді він знав, що буде творитися, і ставився поблажливо до моїх сварок. І на фото, останньому, тому, що зі свічкою, він усміхнений. З тими ж добрими, спокійними карими очима і ямочками на щоках. А голосу його не пам’ятаю… Ну як так? Перебираю в пам’яті дні, наче намистини, а голосу нема.

І так страшно робиться, бо недослухала, недоцінувала, недолюбила хоч і чужу, але довірену мені дитину, довірену мені душу. Ну як же ж так? Зате довчила, мабуть, добре.

Бо про Україну і її вікову боротьбу за волю щодня говорила. За людей ідеї, що віддали своє особисте без жалю за добро народне, суспільне. За Курбаса і Зерова, за Симоненка і Горську, за Вороного і Стуса…

Про Україну говорила багато. Може, то моя вина?...

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть...

Його звали Ілля. Йому мало виповнитися 23.

Він завжди уважно слухав, ніколи не сперечався. Писав швидко, дрібним почерком. Я іноді злилася, бо здавався байдужим, а тепер розумію: він так слухав. І точно чув.

Бо інакше не був би таким дорослим, таким свідомим, таким мужнім. Бо коли чудом вижив у лютому 2022-ого, все одно вирвався на нуль, підписав контракт… і зник безвісти, залишивши пустку в серцях рідних і близьких.

Не був би таким. Не міг би бути? Кажу так, бо хочеться хоч якось торкнутися до величі його духу, щоб і моє життя не було марним. Та чи мають на це право ті, що навіть збагнути його смерть не можуть? Ну як же так? Хіба мають помирати такі хоробрі, чесні, молоді і справедливі? Такі мусять вижити, їх сам всесвіт має берегти.

У ту страшну ніч, коли прийшла звістка про смерть, з нею разом приволоклася і тиша. Страшна, важка, дзвінка.

Він загинув, захищаючи інших. Захищаючи нас. Мене. Тоді всередині все обірвалося.

Думки гриміли, роздирали душу: не пам’ятаю навіть його голосу, а він віддав за мене найцінніше – життя… Зошити викинула – і вже нема від нього геть нічого. Я говорила їм про слово як про зброю, про мову як про щит, про доброчесність і її важливість. А для чого? І раптом втратило сенс абсолютно усе, окрім них самих, їх зошитів із почерком, їх голосів, їх поглядів, їх посмішок. Тепер найцінніших у всьому світі.

Його подвиг точно не моя заслуга. Але його смерть на війні змінила мене за одну ніч.

Його поява в моєму житті і ця втрата не мине даремно. Війна тепер завжди сидить в моєму класі. Десь посередині, де сидів Ілля, дивиться своїми очима-пусткою і нагадує: слухай їх, вони втратили дитинство і юність, вони – загублене на війні покоління; вдивляйся в них і запам’ятовуй, щоб передавати їх слова-думки, як найцінніший досвід новим учням. Щоб знали, як виглядає велич, як звучить-сміється велич, і знали, що народжується вона у звичайних дітях.

Війна змушує ловити дитячі посмішки, ямочки, голос і ховати десь у схронах душі як найважливіший скарб. Бо наше майбутнє, їхнє майбутнє тепер таке крихке, ніби серпанок.

А пам'ять про них має бути, щоб нація зросла з цього зерна. Не того, що розпорошений світом, а того, що мав прагнення до волі і дух сильний, на спадщині предків зрощений.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину…

Ілля допоміг зрозуміти багато речей. Тепер я обережна зі словами, бо важливіше у сотні раз порозумітися з дітьми, почути їх, запам’ятати голос та очі, ніж змусити переказати правило, накричати і зламати.

Освіта набула зовсім іншого значення – у центрі дитяче світло, а не знання, важливо не загасити його, набутися з учнями і дати їм побути дітьми, несерйозними, грайливими, безвідповідальними, бо за стінами класу життя не дозволить цього. І тепер я знаю точно: кожен із них готовий. Вони зберуться і з усім справляться і без моїх уроків. Бо так зробив Ілля. То хіба важливо, чи знають діти правило з української мови, чи ні? Якщо в їх серцях живе Україна, за яку вони готові боротися до кінця.

Молодший сержант Ілля Мельнечук загинув 29 жовтня 2023 року біля населеного пункту Шийківка Ізюмського району Харківської області. Поховали Іллю у селі Горбівці Чернівецького району. Йому так і не виповнилося 23. Три роки свого життя він віддав війні…