Анастасія Крачкова, 8-б клас, Біляївський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Славова Алла Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сьогодні хочу поділитися з темою "Допомога від Вас", бо досі не можу забути той момент, коли прийшло розуміння, що навіть одна людина може стати підтримкою для іншої у найважчий день. Для мене допомога — це не лише дії, а й почуття. Це рішення бути поруч, навіть якщо в тебе немає слів.

Схожа подія трапилася у моєму житті і вона змінила мене, моє сприйняття людей, війни і того, що ми називаємо "людяністю".

Герої у наших очах.

Одного шкільного дня ми дізналися, що на війні загинув тато мого однокласника. Він був військовим захисником України. Весь клас охопив ступір, страх,біль, сльози на очах, розуміння, що це може трапитися з кожним.

Ми знали, що його батько служить, кожен день сподівалися, що все буде добре. Ми були просто підлітками, малими восьмикласниками. Але вже відчували біль дорослих втрат.

Коли ми прийшли на поховання, атмосфера була не просто сумною — вона була дуже важкою. Стоячи біля труни, я відчувала як змінилося моє уявлення про війну. Вона вже була не десь там, по телевізору — вона прийшла до нас, у наше життя, у наш клас.

Я дивилася на маму мого однокласника, яка крізь сльози казала слова втраченої любові; дивилася на його старшу сестру, яка кричала: "Тату! Тату не йди, будь ласка".

Він не був її рідним батьком, але своїми вчинками став прикладом для наслідування. Родина з сумним відчаєм дивилася на нього порожнього, мовчазного і зблідлого. Я не знала чи зможу з Владиком заговорити після такої важкої втрати. Але саме тоді, мені дуже хотілося йому допомогти, щоб бодай трохи полегшити його біль.

Я прийшла додому, довго думала, як йому допомогти, що сказати, які слова підібрати, щоб підтримати. Я не знала як правильно, але відчувала: потрібно просто не мовчати, не стояти осторонь. Потрібно діяти. Іноді, важливо не дивитися в очі людині, яка пережила втрату.

Ми з класом вирішили, що не залишимо його наодинці з болем. І коли наближався його день народження — ми зробили невеликий сюрприз. Це не було якесь грандіозне свято — лише малий подарунок, який ми робили з душею. Хтось приніс канцелярію з патріотичною тематикою, хтось блокнот.

Я зробила листівку зі словами підтримки: "Ти сильніший, ніж здається. Ми поряд".

Ми подарували усе до уроків, без зайвого шуму. Просто підійшли і вручили, а потім залишили його в колі нашої підтримки. Він вперше посміхнувся. Ми були дуже раді, що він почуває себе краще. Ми бачили, що для нього це було важливо.

Згодом я почала помічати, як він поступово повертається до життя. Став трохи частіше усміхатися, розмовляти, брати участь у класних справах. Я знала, що біль не зникає, але підтримка — це як ковдра в мороз: вона не прибирає холод, але допомогає його витримати.

Після цього випадку я зовсім інакше почала ставитися до поняття "допомога". Раніше здавалося, що допомога — це щось велике, фінансове, офіційне. А насправді — це просто бути поруч, коли комусь боляче, не проходити повз.

Я почала проявляти більше турботи до своїх рідних, до друзів, вчителів. І зрозуміла, найголовніше те, що допомагаючи іншим, ти допомагаєш собі. Бо саме в ці моменти починаєш по-справжньому цінувати життя, кожен спокійний ранок, кожну усмішку близьких, кожен день без тривоги.

Ця історія залишиться зі мною назавжди. Вона навчила мене не боятися болю інших, і не відвертатися від того, кому складно пережити важкі періоди. Адже в такі моменти людина вразлива, безпомічна і надто слабка.

Я вірю, що наша сила — в єдності, і що навіть одна людина, яка простягне руку підтримки, може змінити чийсь день. А іноді — й усе життя.