Козак Катерина, 9 клас, Углуватська філія опорного закладу освіти "Верхняцький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання — Вараниця Алла Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Страшний лютий 2022 року став початком нового життя для всіх нас. Саме тоді, о п’ятій годині крізь сон почула глухий гул літаків, зарево у вікнах та голосні і стривожені розмови батьків. Почула телефонну розмову мами з старшою сестрою. Як виявилось, в цю мить палає Умань, горить ліс поблизу села Розсішки, пошкоджені навчальні заклади та житлові будинки поблизу. А ще нам повідомили, що до школи ходити не будемо, бо почалась в країні війна. Після того я часто бачила, як над нашою хатою часто пролітали дрони, ракети. А згодом для мене було вже навіть страшно чути грім чи бачити в небі блискавку під час грози.

Хто? Чому? Навіщо? За що?

1000 днів війни — це 1000 днів сподівань, безкінечної надії, це дні розчарування і віри в перемогу, віра в те, що світло переможе темряву.

Тепер, озираючись назад, бачу і розумію ,що війна змінила усіх, головне — не зламала наш дух. Українці стали сильнішими, згуртованішими, кожен з нас нарешті зрозумів, що немає кращого куточка на землі, ніж наша ненька-Україна. 

Це та земля, яка народила геніїв слова та видатних гетьманів і просто справжніх патріотів. 

Знаю, що попереду нас чекає найсвітліша мить — перемога. Але до неї ще дні війни…

Жителі нашого невеличкого села Чайківки як могли допомагали і продовжують допомагати ЗСУ: виконуємо замовлення для потреб воїнам (продукти харчування, одяг, засоби гігієни), дають прихисток сім’ям, які переїхали з окупованих територій. 

Мій заклад освіти також інтенсивно працює в цьому напрямку, тому ярмарки в школі стали вже традиційною і необхідною подією для кожного з нас. До цього і діти, і батьки, і вчителі ставляться з великою відповідальністю. Кожну копійку передаємо на найбільш гарячіші напрямки, де перебувають наші Христинівчани.

Війна, що розпочалася майже три роки тому, змінила моє життя назавжди. Кожен день приносив нові виклики, але також і нові усвідомлення. Перші дні, місяці були сповнені шоку та страху. Саме у ці моменти 

я усвідомила, як важливо цінувати прості радощі — тихий і сонячний день, ранкову каву і пахощі літнього дня, спілкування з друзями, прогулянки на свіжому повітрі,

спокійні уроки і веселі перерви без тривог і перебувань в укритті.

Спілкуючись із людьми, які втратили близьких або домівки, я зрозуміла, наскільки важливо зберігати людяність навіть у найскладніші часи. Нехай це буде незначний просто людський вчинок, але я глибоко розумію, що і підтримка та небайдужість є наразі головним, що потребує постраждале людство. Не можу досі спокійно дивитися на похмурі обличчя тих дітей (категорії ВПО), які наразі навчаються в нашому закладі освіти. 

Ми намагаємось їм дати все необхідне для щасливого життя, тобто забути про страшне горе: запросити до себе в компанію, пригостити солодощами, під час уроків та перерв оточити увагою.

Наразі, після 1000 днів війни, я бачу, як ця ситуація формує нове покоління, сповнене рішучості та надії. Ми усі навчилися боротися за своє місце під сонцем. Я вірю, що наші зусилля не марні, і, хоча майбутнє залишається невизначеним, спільні цінності, надія та єдність — це те, що допомагає нам йти вперед. Війна стала не лише випробуванням, а й шляхом до глибшого розуміння себе і світу.

Раніше я дуже не любила тишу, обожнювала веселих людей, гучну музику, мріяла жити у місті в багатоповерхівці, щоб звеху бачити всі краєвиди українського міста чи навіть столиці. Кажуть, що люди не змінюються, як і їхні погляди. Змінюються! Ще й як! Я переосмислила  все, що було у моєму житті.  І навіть тиша для мене стала рідною. Я полюбила її.

Кажуть, що хто не знає війни, той не знає життя. Але точніше буде звучати так: «Хто не знає війни, той не знає, що таке страх». Тепер я впевнена, що немає нічого страшнішого за голод та війну.

Війна – це істота, яка закрадається підступно у вашу душу, серце, думки  …і вже ніколи «не вилізе» з вашої свідомості.

Страх – це одне з найжахливіших відчуттів… Той стан, коли ти, як не намагаєшся, просто не можеш мислити логічно, це стан, коли в тебе трусяться руки, а ти продовжуєш пакувати «тривожну валізу», бо це врятує,можливо, тобі життя.

«Зробіть усе можливе і неможливе, щоб Ваші діти ніколи не бачили війни», - цю фразу хочу кричати щодня, щомиті, але, на жаль, це марно… Вона змінила нас назавжди, але не зробила   рабами, бо український дух – непереборний.

Попереду є багато планів: навчатися, скласти ЗНО, вступити до вишу, закохатися, народити дітей… Тепер серед мрій зосталась лише надія: вистояти, вижити, не скоритись, відродити рідну землю, неньку-Україну.

Ми, українці, маємо триматися. За нами правда. Ми на своїй землі. І, як ті лелеки, ніколи не покинемо рідного дому, не відцураємось, не скоримось…