Форкун Анна, 10 клас, Кам’янець-Подільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Пристай Людмила Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, яке раніше здавалося частиною історії, книг і фільмів. Але майже 1000 днів тому воно увірвалося в моє життя, змусивши переосмислити все, що я знала про світ та людяність. Ці 1000 днів змінили мене, мою країну і кожного, хто опинився в цьому епіцентрі людської трагедії.

Війна почалася за два дні до мого дня народження. Я настільки чітко пам’ятаю той четвер, ніби це було вчора…

Ще кілька днів тому я планувала, як відсвяткую новоліття, мріяла про прості речі, які здавалися важливими: зустрічі з друзями, закінчення карантинних днів, подарунки. Але все це зникло в ту мить, коли вибухи та сирени стали частиною нового жахливого ритму життя.

Важко було повірити, що за два дні я не святкуватиму, не радітиму, а разом з мільйонами інших людей намагатимуся зрозуміти, як вижити в цій новій реальності.

Перші дні війни – це шок. Замість того, щоб готуватися до свята, я збирала тривожну валізу і думала, куди йти, якщо доведеться тікати. Усе здавалося нереальним. Ці перші дні були наповнені постійними думками про безпеку близьких, про те, що буде далі. Тривога за рідних і за майбутнє затьмарила всі інші почуття.

Через кілька днів після початку повномасштабної війни моя сім’я вирішила виїхати до Польщі. Це рішення далося нелегко, але було необхідним.

Місяць у Польщі став своєрідним ковтком повітря, але й водночас це були 30 днів постійного стресу та розуміння того, що ти не в себе вдома. Хоч я фізично перебувала в безпеці, думками все одно залишалася в Україні разом із тими, хто не міг виїхати. Внутрішній конфлікт і почуття провини супроводжували кожен день. Чи зробили ми правильно, що поїхали? Чи зможемо повернутися? Як живуть ті, хто залишився?

Попри все, місяць у Польщі став важливим етапом. Я зустріла багато людей, які допомагали, підтримували, і це додавало сил. Місцеві жителі, волонтери, інші українці – усі вони нагадували про те, що людяність не зникла навіть у часи війни, що світ не байдужий до наших страждань.

Після повернення додому реальність війни вже не здавалася такою несподіваною, хоча біль і страх не відступали. 1000 днів – це час, коли війна стає постійним супутником. Життя набуває іншого ритму, іншого сенсу. Ти вчишся жити в умовах, які раніше здавалися неможливими. Постійні відімкнення світла, нестача ресурсів, нові реалії роботи чи навчання – усе це перетворюється на новий “нормальний” стан речей.

Попри це, я кожен день бачу неймовірні прояви людяності, єдності й співчуття. Коли здається, що світ навколо падає, з’являються люди, готові підтримати, допомогти, розділити біль. Волонтери, медики, військові – це ті, хто протягом цих 1000 днів стали справжніми героями. Вони показують, що навіть у найтемніші часи людська доброта і взаємопідтримка залишаються незламними.

Ці 1000 днів війни – це також час переосмислення власної сили та витривалості.

Ти вчишся бути сміливою навіть у ті моменти, коли здається, що сил більше немає. Війна вчить цінувати кожну мить миру, кожну усмішку близьких, кожен день, коли ти маєш дах над головою. Це важке випробування, але й водночас воно розкриває те, чого ти раніше не помічала в собі: стійкість, волю до життя і здатність адаптуватися.

Зараз я розумію, що війна – це не лише про біль і втрати. Це також про надію. Надію на краще майбутнє, на перемогу і на мир. Війна змінила нас всіх, але не зламала. Ми стали сильнішими, мудрішими і тепер краще розуміємо цінність життя.

1000 днів війни – це урок, який ніколи не забудеться. Це той урок, дзвінка після якого сьогодні чекаєш найбільше.