Владислава Генке, 11 клас
Херсонський ліцей №6
Вчитель, що надихнув на написання есе: Потапська Світлана Віталіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна... Це слово, яке несе в собі безліч руйнівних емоцій, темних спогадів та душещемних історій, залишає глибокий слід у людських серцях і душах. Сумно, але, на жаль, майже кожне покоління проходить цей досвід. Мій прадід воював на фронтах Другої світової війни, а мій дід відчув на собі її страшні наслідки. Іноді зимовими вечорами дідусь ділився зі мною моторошними спогадами зі свого дитинства: ось вони з матір'ю ламають голови, що поїсти, ось вони носять одну пару чобіт на всю родину, а ось вони сплять на однісінькому ліжку і тиснуться один до одного, щоб зігрітися в будинку без опалення. Я слухала його, затамувавши подих, і думала, що зі мною такого ніколи не трапиться.

Але всі мої плани та мрії на щасливе життя були зруйнувані вщент вранці двадцять четвертого лютого дві тисяча двадцять другого року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення на мою Батьківщину.

Я живу в маленькому містечку на півдні України, в якому завжди було тихо й спокійно, але одного дня все перевернулося з ніг на голову. Війна прийшла в наш будинок. Я пам'ятаю, як мама розбудила мене о п'ятій ранку та сказала, що сьогодні в школу йти не треба. Спочатку я зраділа, але, усвідомивши справжню причину, почувши вибухи й звуки ворожих літаків в мирному херсонському небі, мені вже було не до радощів. Я почала розуміти трагедію даної ситуації. Шкільний чат розривався від повідомлень. Хтось кидав відео, як покидає країну, а хтось знімав воєнну техніку з вікна своєї спальні. Ми з мамою зібрали валізу на випадок, якщо наш дім постраждає.

Перші два тижні ми просиділи в підвалі майже без їжі. Там було незвично холодно, волого та моторошно.

Повсюди повзали сколопендри, а на стелі була величезна кількість мертвих павуків. Сходинки були дуже круті, високі. Завжди був ризик впасти з них і травмуватися. 

Десятого квітня ми пішли до дідуся, бо він почував себе дуже самотньо. Бабуся, яка перебувала на даний момент в Польщі, не могла потрапити до Херсона, тому що місто знаходилось в окупації. Досі пам'ятаю смак хліба з медом, яким пригощав нас дід вечорами. Хліб був твердим, сухим, а тоді здавалося, що це найсмачніша їжа у світі. Потім я намагалася відчути ще не один раз цей смак, але все було даремно.

У серпні двадцять другого року я з мамою й братом вирішили залишити рідне місто й поїхати до тітки в Польщу, щоб ми могли нормально вчитися без обстрілів над головами.

Наш шлях був через Росію, Латвію, Литву. Сумнівні почуття в мене виникали під час перетину російського кордону. Адже ця країна відняла в мене все: друзів, рідних, домівку, школу... У перші дні в Польщі все здавалося чужим та незвичним, хоча нас прийняли добре, і з нами були наші родичі, які жили там вже декілька років. Думками я була в Україні, у рідному Херсоні: сумувала за іграшками, подругою та навіть за школою, в яку я ненавиділа ходити до того страшного дня.

Тепер, озирнувшись назад, я розумію, що війна змінила мене назавжди. Вона навчила мене цінувати кожен момент життя і не засмучуватися через дрібниці. Я зрозуміла: я не можу контролювати всі обставини. Не все заплановане, на жаль, може бути реалізоване.

Проте війна навчила мене не піддаватися паніці, не опускати рук, а впевнено йти до своєї мети. Війна навчила мене, що навіть у найтемніших тунелях є світло, і ми повинні його знайти.

Таким чином, мир у всьому світі — це те, до чого ми повинні прагнути. Тільки спільними зусиллями ми зможемо створити майбутнє, у якому кожен українець житиме в безпеці та гармонії.