Кононенко Діана, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Майже 1000 днів повномасштабного вторгнення, що розпочалося в Україні в лютому 2022 року, стали для мене важким випробуванням і водночас періодом зростання. Цей шлях, сповнений страху, болю, але також надії та рішучості, змінив моє життя, мої пріоритети та мій світогляд. Війна змусила мене подорослішати, а також подивитися на себе по-новому.

За декілька днів до вторгнення ніхто подумати не міг, що зовсім скоро звичайне та буденне життя перетвориться на сірі будні окупованого міста.

Мій ранок того самого дня був звичайним. Я прокинулась трішки раніше, аби дописати таблицю з історії України, але через декілька хвилин краєм ока, в телевізорі, я побачила моменти вибухів у Києві. Саме тоді я зрозуміла, що все це відбувається насправді, а не на картинках фільму.

Перші дні були як в тумані, сповнені хаосу, страху та невизначеності. Я пам’ятаю, як цілий день читала різну інформацію з сайтів і телеграмканалів, а потім і дізналась, що моє місто вже окуповане. Звуки вибухів, постійні новини про обстріли, необхідність шукати безпечні місця — усе це стало новою реальністю. Реальністю, в якій я прожила два місяці.

Цей етап війни для мене став часом внутрішньої трансформації. Я зрозуміла, що життя не буде таким, як раніше. Відчуття власної безпорадності інколи починало тиснути, розуміння, що поки немає ніяких варіантів порятунку, пригнічувало з кожним днем все дужче.

Тоді я знайшла розраду в книжках. Справді, на той період часу мені інколи здавалось, що, окрім книжки, у мене немає нічого. І так було деякий проміжок часу, але потім ми з сім’єю вирішили все-таки спробувати вибратися з жахливих лап окупації. І нам це вдалося. Це був як свіжий ковток повітря, життя в той момент здавалось геть інакшим.

За весь цей період я зрозуміла, що потрібно цінувати кожну хвилину свого життя і не відкладати все на останній день. Те, що раніше здавалося неважливим — прості моменти радості, зустрічі з близькими, щирі розмови — тепер стало надзвичайно цінним. Я зрозуміла, наскільки важливо бути поруч з тими, кого любиш, підтримувати одне одного у важкі часи.

Крім того, війна змінила моє сприйняття відповідальності. Кожен з нас відповідає не тільки за своє життя, але й за життя своєї країни. Наша боротьба — це боротьба за свободу, за можливість жити у вільній, незалежній Україні.

Попри важкі випробування, які довелося пережити за ці майже 1000 днів війни, я не втрачаю надії на перемогу. Цей шлях навчив мене вірити в майбутнє, навіть коли все виглядає похмуро. Кожен день боротьби наближає нас до Перемоги, і це усвідомлення дає сили йти далі.

Я бачу, як змінюється Україна, як народ згуртовується навколо спільної мети — перемогти агресора і відновити мир на нашій землі.

Для мене ці 1000 днів війни стали часом болю і втрат, але також часом великого особистісного зростання. Я стала сильнішою, впевненішою у собі та готовою боротися за своє майбутнє і майбутнє своєї країни. Війна змінила мене, але я переконана, що вона також зміцнила мою віру в людей і нашу здатність до боротьби та відновлення.