Крижанівський Ілля, 10 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це немов бурелом чорної сили, страху та жорстокості, яка несподівано приходить, створюючи після себе тисячі втрачених мрій та життів. Цей шлях у тисячу днів став для мене справжнім випробовуванням як для сили духу, так і для свідомості та емоцій.

Хоча повномасштабне вторгнення почалося 24 лютого 2022 року, мені було неспокійно і до цього, через те що ходили чутки, що війна ось-ось почнеться. 23 лютого 2022 року, повертаючись додому зі школи, по дорозі я зустрічав військову техніку, яку перевозили у бік Києва, але, на жаль, не звернув на це уваги. 24 лютого я прокинувся о 5 годині ранку від того, що батьки голосно і тривожно спілкувалися, збирали для чогось речі.

Перші слова, які я почув в той день, — це слова батька в телефонній розмові, що почалась війна.

З першого дня вторгнення мій тато зібрав речі та поїхав записуватись у добровольці. Залишившись вдвох з мамою, ми почали облаштовувати підвал для екстрених випадків. Приблизно о 14:00 нам зателефонував батько та наказав виїжджати у безпечніше місце. Після цього я, мати та наші друзі з родинами поїхали в село Синяк, де нас прихистила одинока місцева жінка.

Перебуваючи там, я дуже переживав за свого батька, з яким не спілкувався з першого дня вторгнення, бо у нас не було на це змоги через відсутність зв’язку.

Поживши у тітоньки, через деякий час ми наважились спробувати звідти виїхати. Поговоривши з місцевими жителями, через деякий час ми виїхали до містечка Лютіж. Шлях проходив через ліс без дороги та з крутими схилами. Ця спроба була безуспішною. Ми вирішили вернутись назад.

Через кілька днів ми знову наважились кудись рушати, але вже залишили машини в селі. Позначивши себе як мирних людей білою тканиною на руці, ми знову вирушили в дорогу з надіями на краще. Пробираючись серед густих дерев, які наповнені шумом вибухів та пострілів, ми почули страшний рев мотору. Це був «Козак» — машина наших українських військових. Коли наші погляди з ними зустрілись, ми трохи заспокоїлися. Ця зустріч була без особливих розмов, але дуже емоційною.

Невдовзі ми вийшли на дорогу, де нас автобусом евакуювали до Києва. На автобусній зупинці в передмісті Києва я бачив багато сімей, обличчя яких були заплакані, сумні, перелякані.

У нас з’явилася змога зателефонувати. Ми зв’язалися з моїм старшим братом. Незадовго він за нами приїхав та забрав нас до себе додому. Вдома у брата я почував себе безпечніше, ніж раніше, тому що коло рідних і знайомих ширшало. Об’єднавшись, ми відчували певну згуртовану силу, допомагали нашим військовим продуктами харчування.

Тоді я і побачив свого батька за довгий період розлуки. Першого квітня 2022 року нам повідомили, що окупований Іванків звільнено. Дорога додому була однією з моїх мрій за цей час.

Я ніби і повернувся додому, в своє рідне селище, але страх та тривога нікуди не поділися. Весь цей час, ці 1000 днів, я не можу повноцінно навчатися, займатися спортом, зустрічатися з друзями та займатися улюбленими справами. Ці нелюди постійно атакують наші міста та села, постійні тривоги приносять біль та горе в сім’ї українських людей. Я зневажаю російський народ, який колись називав себе нашим братом.

Шлях довжиною у 1000 днів — це шлях мого внутрішнього зростання та особистого розуміння.

Я пройшов ці 1000 днів від розпачу до надії, від страху до сили. Хоч війна продовжується, дні горя й нещасть продовжуються, я розумію одне: причина, чому ми витримуємо цей нелегкий шлях, — це єдність, віра в перемогу і в незламну силу наших захисників, це здатність кожного із нас бути готовими до опору.