Артеменко Аліса, 11 клас, Мультипрофільний ліцей, м. Олександрія

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кудря Тетяна Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Ховаючись поміж славетних міст, десь на березі тоді ще наявного Каховського водосховища, розташувалася моя маленька Вітчизна. Мій рідний Марганець.

Зовсім крихітний, загублений на сторінках історії, та водночас безсумнівно живий у всіх своїх проявах. Кожна вулиця, кожен будинок, кожна людина, зустрічаючи новий день, укотре ставали його творцем.

Там, у самому центрі шахтарського міста, мої перші кроки й перше слово. Перше розбите коліно і перший дзвінок, що пролунав, збуджуючи моє мрійливе молоде серце. Там щирість друзів і цінні спогади. Мої перші злети і падіння, незліченна кількість помилок і уроків, забути які я не маю ні можливості, ні совісті…

Там – я.

Тоді, під мирним небом, розмальованим білими смугами від цивільних літаків, життя здавалося до нестями безтурботним; сповненим надій безмежним морем, занурившись у яке пливли назустріч новим відкриттям, не звертаючи уваги ні на втому, ні на труднощі, тисячі людських душ.

Поки не почали тонути, йдучи на дно під задушливим тиском. Поки вогонь не спалахнув, знищуючи все на своєму шляху.

Відчайдушний крик застиг у повітрі, а потім безслідно зник під холодними плитами завалів, уносячи із собою мільйони несказаних слів. Війна не щадить нікого. Вбиває без розбору і помилування навіть найменших із нас.

Був липень. Ніколи не забуду перший обстріл. Не забуду і те, як паніка керувала мною, загоняючи у віддалені частини будинку. Вони вже були там, на іншому березі. Між нами – водосховище, єдине, що заважало цим садистам насолодитися моїми наляканими очима. У них зовсім не було співчуття, лише одна мета – вбити.

Я ніколи не думала, що все може так різко змінитися. Що тиха серпнева ніч перетвориться на жахіття, яке переверне моє життя з ніг до голови.

Залп. Одне слово – і відлік від десяти. Десять, дев’ять. Бачу новини – і усвідомлення різко виштовхує із моєї голови усе інше. Вісім, сім. Приймаю рішення бігти у коридор, туди, де, я вважала, було безпечно. Шість, п’ять. Злітаю з ліжка, не звертаючи уваги на запаморочення. Чотири, три. Серце готове вистрибнути із грудей, думки гудуть у марній спробі знайти рішення. Два. Кличу батьків, які ще мирно сплять.

Один – і червоногарячий спалах. Більше у нас не було ні вікон, ні спокою.

Момент, коли я опинилася у ванній кімнаті, я не пам’ятаю. Перед очима ціла серія гучних вибухів, один гірше за інший. Смертоносні снаряди, запущені одночасно, летіли навмання. І це, мабуть, було найстрашніше – не знати, де саме розірветься наступний. Притиснувши до себе коліна, я відчувала, як світ навколо мене поступово втрачає колір.

Моя уява не робила ситуацію краще: малювала картини, які я б ніколи не хотіла побачити у реальному житті. Що ж тепер з моїми батьками? Вони ще там, дихають, чи жорстока доля вирішила назавжди залишити мене без їхньої поради? Ця мить невідомості була абсолютно нестерпною…

Мої рідні залишилися живими з парою подряпин. Іншим пощастило куди менше… Ранок приніс із собою біль втрати – тринадцять знищених людських життів, підступно вбитих вночі жертв агресії.

Проходячи повз них, я не відчувала, що це мій дім. Все стало для мене далеким, взагалі не моїм. Ніби моє дитинство ніколи й не дотикалося до цього місця.

Сім безсонних ночей, проведених у сирому підвалі перед тим, як ми вирішили тікати. Перед моїми очима промайнуло життя, проведене там. Я їхала, не знаючи куди, у пошуках ілюзії мирного неба над головою. Вулиці пролітали повз мене, сірі і холодні, більше не приносячи колись обіцяного тепла. І я точно знала – там, в іншому місті, повному чиїхось інших мрій, я безсумнівно буду чужою.

Я дивилася на Марганець і більше не впізнавала ані його, ані себе.

Вже за межами, я раптом відчула полегшення, а разом із тим пекуче відчуття провини. “Колись, – думалось мені, – я обов’язково повернуся знову. В оточенні рідних вулиць, подивлюся на все таке до болю знайоме і тихо зітхну. Довгоочікувана весна неодмінно прийде до мене, я це знаю...”

Олександрія зустріла мене пізно вночі. І та ніч, вперше за стільки тижнів, була для мене по-справжньому тихою.