Коляда Андрій, 16 років,  учень 10-Г класу КЗО « Криворізького ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Руденкова Ірина Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

День шостий, вже важко згадати, що було "до".

У стрічці новин ані квітів, ні котиків.

Довкола тривога за кожне село

Й молитва за кожного Воїна-котика.

Так сказала у своєму вірші сучасна поетеса Марія Солтис – Смирнова про шостий день війни і не тільки про свої відчуття, а про переживання кожного справжнього українця. Сьогодні вже двісті дванадцятий день… Страшно, сумно, охоплює невимовний жаль за всіма полеглими та вбитими.

Лютий увірвався в кожну українську родину бідою та слізьми. Ми прокину- лися від дзвінків родичів, які телефонували з різних куточків країни і зі слізьми повідомляли, що чутно вибухи і путін оголосив про початок спеціальної операції. Було страшно. Не розуміли, що ми маємо робити. Майже цілодобово з тривогою слухали новини з телемарафону.

Дістали карту України і стали відмічати чорним олівцем захоплені міста. Чорних цяток ставало все більше й більше, а страх заходив у серця все глибше й глибше.

Йшов день за днем. Новини. Руйнування. Смерть. Звірства окупантів у Київській області. Здавалося, світ занурився в таку темінь, що чорніше вже не буде. Але ж ні … Пам’ятаю ніч 27 лютого , коли «орки » наступали на Енергодар, весь світ затамував подих, бо був на крок від ядерної катастрофи. Адже навіть пересічний громадянин розуміє, що шість енергоблоків з ядерним паливом під вибухами ракет і танкових снарядів –це безумство.

На фронт пішли воювати родичі та близькі мені люди. Щоденна тривога за них. Війна зайшла до мене в дім.

Хочу розповісти про дуже близьку мені людину, героя, справжнього патріота України, сміливого чоловіка, хороброго воїна - про мого учителя

В. І. Неміра. Віктор Іванович був керівником авіамодельного гуртка, який працював на базі нашої школи. Про таких людей кажуть: « Він справжній!» І це дійсно було так! Віктор Іванович не вмів кривити душею, був завжди щирим, прямолінійним, Умів дати корисну пораду. Саме він відіграв вирішальну роль у моєму виборі майбутньої професії військового. Це мій наставник і товариш. Така людина не могла стояти осторонь, коли країні треба захист і мужнє плече. Він пішов добровольцем, хоч мав уже поважний вік і міг би бути вдома. Але не зміг, бо тоді б це був не Віктор Іванович, у якого ніколи слово не йшло врізнобіч із ділом.

Віктор Іванович загинув. Нестерпно шкода хорошу, світлу людину. Загинув, захищаючи країну від ворога на Криворізькому напрямку. На поховання прийшли не тільки односельці, а й люди із всієї громади, бо ж хоронили Героя! Майоріли прапори, говорили теплі слова про нього, безліч квітів. А я хотів би повернути наші заняття в гуртку, коли ми запускали моделі і щиро раділи довгому польоту планера, перемагали на обласних змаганнях. Саме з ним я завоював свою першу медаль.

Були розмови про сенс життя, про роль чоловіка в долі країни, про майбутнє. Віктор Іванович любив життя, любив небо, любив літаки, стрибав з парашутом. Росіяни його вбили. За що? Кому його смерть принесла насолоду? Путіну? А скільки таких знищених життів і дорослих, і дітей.

Все більше, і більше прапорів полоще вітер на нашому сільському кладовищі, але на мапі України ( ми продовжуємо помічати хід війни на карті ) з’являються зелені цятки. Це наші звільнені території.

Я знаю свобода не дається легко. Українці платять неймовірно велику ціну- життя своїх громадян. Але ми доводимо всьому світу, що ми – нація Нескорених. І кожен українець може з гордістю на повен голос заспівати:

Моє серце — сталь! Моя кров — Азов! Не плач, моя люба! Воскреснемо знов!