Валентина Володимирівна під час війни втратила чоловіка, поховала матір, а сама перенесла інсульт.
Дочку вона не бачила три роки і боїться, що не доживе до зустрічі з нею, тому й плаче.
Коли на початку віні стався сильний обстріл, усі таксі відмовлялися везти, і скільки стояло людей у місті на зупинці, всі через поле бігли додому і одразу в підвал пішли.
Були перебої з водою та світлом, а харчуватися доводилося тим, що на городі виросло.