Валентина Володимирівна під час війни втратила чоловіка, поховала матір, а сама перенесла інсульт.

Дочку вона не бачила три роки і боїться, що не доживе до зустрічі з нею, тому й плаче.

Коли на початку віні стався сильний обстріл, усі таксі відмовлялися везти, і скільки стояло людей у ​​місті на зупинці, всі через поле бігли додому і одразу в підвал пішли.

Були перебої з водою та світлом, а харчуватися доводилося тим, що на городі виросло.