Корецька Віоріка, 11 клас, Хмельницький приватний ліцей «Мої обрії»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Королевська Ольга Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. На цей раз я прокинулася не від будильника, а через маму, вона мала дивний вигляд, такою її я ще не бачила. Мама сказала, що почалася війна, до школи не йти. Я сиділа не рухаючись, думала, довго думала. Невже це не сон? Почалася війна. Ці слова прокручувалися в моїй голові знову і знову. Я не вірила, це все здавалося таким нереальним, ніби ілюзія. Але потім почула повітряну тривогу, подивилася у вікно - усі люди тікали, шукаючи порятунку. Почувся дзвінок у двері, потім знову і знову. Люди почали виходити з будинків, деякі вже зібрали валізи.

А я все думала. Війна, що таке війна? Це боротьба, біль, вибухи, крики, плач, смерть. Це все відбувається тут і зараз.

Я знову подивилася у вікно. Пролунала тривога, знову, вона повільно навіювала паніку всередині мене. Я ніяк не могла звикнути до цього звуку, і ніяк не могла повірити, невже це правда? Мама сказала зібрати все найнеобхідніше в портфель. Але я ще не відчула страху, не зрозуміла всю серйозність ситуації. В той же день ми з сім'єю пішли в церкву, я ще ніколи не бачила так багато людей в одному приміщенні.

Багато з них були моїми знайомими, були також мої друзі, а декого бачила вперше. Але всіх цих людей об’єднував страх. 

Тієї ночі я майже не спала. Думки вирували у мене в голові, наче торнадо, їхній шум не хотів стихати. Я думала, намагалася усвідомити наскільки все реально. Наступні декілька днів з'єдналися воєдино, один день перетікав у інший, і так постійно. День за днем я перебувала ніби не тут, серед війни, а десь далеко, де було тихо і спокійно, де мене не турбували, де час ніби зупинився.

Я не розуміла, який зараз день, чи ранок чи обід, це вже не здавалося важливим. Я просто думала. І так продовжувалося декілька місяців. 

Звуки вибухів. Я відчуваю цю паніку, яка наростає з кожною секундою. Крики людей, плач дітей - це все навіює відчуття безнадійності. Ти ніби серед бурхливого моря, яке з кожним разом бушує все сильніше, тобі стає все складніше триматися, ти відчуваєш самотність, і в цій боротьбі тобі ніхто не допоможе. Коли хвиля накриває тебе повністю, не даючи можливості дихати, все стає таким байдужим і далеким, і ти розумієш, що це кінець. Але я помилялася, у той день, коли я чула вибухи, я раптово відчула спокій, тишу, мир, серед смерті я відчула життя.

Це був Бог. Я зрозуміла, що Він тут, поруч зі мною. Навіть зараз через стільки часу я все ще тримаюся, тому що знаю, що Він мене збереже. 

Пам'ятаю день, коли біля мого вікна були вибухи, сестра підбігла до мене, і ми удвох чекали, коли все стихне. Я зрозуміла, що все має наслідки, як і ця війна. Війна залишить багато травм людям, після яких вони кардинально зміняться і більше не будуть колишніми, звичайними людьми. Я подумала, про нашу країну після війни, адже не все буде одразу добре, війна буде продовжуватися, навіть, після її закінчення.

Людям доведеться жити в новому світі, де є люди з обмеженими можливостями, з психологічними травмами, де діти ростуть без батьків.

І боротьба буде продовжуватися завжди, ми вже ніколи не зможемо стати тими, ким були до війни. Хочемо цього чи ні, але війна вплинула на нас, і, на жаль, негативно. Ми більше ніколи не зможемо побачити наш світ таким, яким його бачать інші люди. Нас ніхто не зрозуміє. Але я знаю, що це не кінець, і, рано чи пізно, буде перемога, будуть співати пісні, зустрічати батьків, плакати від щастя. Ми зможемо побудувати нову Україну,  зможемо відбудувати наш дім.