Валерія Ступак, 11 клас
ліцей №42, Дніпровського району
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гордієнко Алла Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я – дитина України. Жила мирним і щасливим життям, не знаючи слова «війна».  

Ракети, вибухи, кров, сльози і біль. Початок війни я зустріла в моєму рідному місті Києві. Прокинувшись, я помітила, що все небо Києва стало помаранчевого кольору. Страшні, сильні, великі вибухи заполонили весь простір довкола. Я не знала, що  таке «війна», і читала про неї лише в книгах. Подумати не могла, що у нашу квітучу, яскраву неньку Україну ввірвуться чужинці. Вибухи з кожною хвилиною ставали ще більшими і більшими.

Ми з батьками прийняли рішення їхати до моєї хрещеної мами, яка жила під Києвом. Їхали ми дуже довго, і я не розуміла: чи це сон, чи це й справді реальність.

Мої друзі залишилися в Києві, а я не могла з ними зв’язатися. До хрещеної приїхали надвечір.  Нас зібралося чимало в звичайному цегляному будинку: ми, мій старший брат з дружиною та її сестра з чоловіком і немовля, а також двоє зовсім чужих людей. 12 чоловік жили в хрещеної досить тривалий період. Хатинка була маленька, але зручна. Дорослі спали на підлозі.  Кожна ніч була дуже страшною. Мій молодший братик  прокидався з криком і сльозами на очах, бо над нашим будинком летіли ракети, винищувачі. Поряд було чути сильні вибухи, всім було страшно, але ми трималися разом, піклувалися один про одного. 

В магазинах майже нічого не було, аптеки також стояли напівпорожні. Три великі супермаркети зрідка продавали хліб. Полиці магазинів пусті.

Хліб почали випікати місцеві хлібопекарні. Було мало харчів, а для такої великої сім’ї їх потрібно було багато. Спасав магазин «Кагма», де можна було купити інколи хліб та молочні продукти, а також  печиво. Скрізь черги, ніби з фільмів про Другу Світову війну.

Зв’язку не було. Я хвилювалась за своїх друзів, думала як вони там? Як себе почувають? Я так хотіла їх побачити, почути їхній голос.

Я сумувала за своїм басейном та тренуваннями, тому що займалась плаванням професійно. Це все було частинкою мене. Я поринаю в свої спогади: коли вперше пішла до басейну, коли було багато невдач, коли була щаслива, коли зайняла перше місце. Тоді я була щаслива. На очі набігають сльози, коли бачу свою сім’ю стурбованою, наляканою.

Війна залишила великий шрам в моєму серці назавжди. Моя бідолашна кицька і зараз ховається по кутках, коли чує сигнал повітряної тривоги і вибухи. Через 6 місяців я повернулася з своєю сім’єю до рідного Києва, успішно закінчила 9 клас та перейшла в нову школу.

Зараз я навчаюсь в одинадцятому класі. Відносини в нашій великій родині стали  набагато міцнішими. Ми почали цінувати життя й піклуватися один про одного. Хоч ми знаходимось далеко один від одного, але ми ввели традицію в нашій сім’ї: зустрічатися один раз на два тижні і проводити час разом. Ми спілкуємось, граємо в настільні ігри, п’ємо чай з печивом та даруємо одне одному любов і турботу. 

Моя родина всіляко підтримує ЗСУ. Ми допомагали плести сітки, збирали тканину та гроші на неї, долучаємось до благодійних ярмарок, збираємо кришечки на виготовлення протезів, допомагаємо продуктами харчування. 

Ми обов’язково переможемо! Знову заквітне, засяє наша Україна. Весь український народ об’єднається і відбудує знищені ворогом міста і села. Слава Україні!