Рудень Анна, Комунальний заклад «Покровський педагогічний фаховий коледж» департаменту освіти і науки Донецької облдержадміністрації, 2 курс

Викладач, що надихнув на написання есе – Дмитренко Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише фізичний конфлікт, а й глибока емоційна травма, яка залишає сліди в серцях людей. 1000 днів війна щодня руйнує мої мрії та плани на майбутнє.

Уперше я відчула її вплив, коли втратила свою дитячу мрію — танцювати. Танці для мене були не просто хобі, а способом вираження себе. Коли я виступала на сцені, то відчувала емоції, які переповнювали мене. Зі своїм колективом я їздила в різні куточки України на змагання. Отримала звання кандидата в майстри спорту. Але війна забрала улюблене заняття, розкидала по світу наш танцювальний колектив, змусила мене забути улюблену справу назавжди.

Потім війна зруйнувала мою мрію працювати в рідній школі. Я пообіцяла собі, що обов'язково повернуся в рідну школу вчителькою. Завжди хотіла стати педагогом, передавати знання та вміння малюкам. Я уявляла себе посеред класу, оточену учнями, які прагнуть вчитися. Під час останнього дзвоника я запитала в своїх однокласників: «Ми ж повернемося в наш рідний клас?» Всі відповіли: «Так».

Але 11 липня 2024 року школу зруйнувала російська авіабомба. У цій школі виросло кілька поколінь району 5/6 Мирнограду. Ця школа для багатьох із нас була другою домівкою.

Згодом у рідному місті стало дуже небезпечно, щоденні обстріли руйнували будинки, школи, шахти. Влада оголосила примусову евакуацію. Мені довелося виїхати з рідного міста. Довелося покинути рідну домівку.

Зараз я мешкаю на Дніпропетровщині. Ми винаймаємо житло в селі. У мене є все необхідне, але немає головного — рідної домівки.

Я згадую свій шахтарський Мирноград, наш будинок, місце, де кожен куточок знайомий, де стіни пам’ятають сміх і сльози, де я завжди була в безпеці й відчувала себе щасливою.

Я мрію про те, як знову зберемося всією родиною за столом у рідному домі, сміючись і розповідаючи історії. Ці миті щастя, коли ми разом, безцінні.

Я хочу повернутися додому. Мрію побачити такі знайомі терикони, пшеничне поле перед будинком, почути тьохкання солов’я в садочку, крики фазанів за городом та просто виспатися в своєму ліжку. Але все це лише мрії, які знову нещадно нищить війна.

Усі війни, рано чи пізно, закінчуються. Так хочеться, щоб якнайшвидше настала довгоочікувана перемога, щоб над багатостраждальним Донбасом сяяло мирне сонце, а дитячі мрії завжди збувалися.