Данильченко Анастасія, ІІІ курс, Одеський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Ладиженська Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке викликає в мене страх і тривогу. Я вперше усвідомила, що почалася війна, коли прокинулась о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року, почувши звуки вибухів і сирен. Це був день, який змінив усе моє життя. День, який розділив моє життя на «до» та «після». Я лежала в ліжку, не вірячи своїм вухам, коли зрозуміла, що війна стала реальністю, і її тіні вже нависли над нашими домівками.

Цей день означав не лише початок нового етапу в моєму житті, а й у житті моєї родини.

Ми всі збиралися разом, обговорюючи, що робити далі, адже наші плани, які, здавалося, були стійкими, стерлися в порох.

Я пам'ятаю, як мої батьки намагалися залишатися спокійними, хоча всередині їх переповнювали страх і переживання за наше майбутнє.

Після початку повномасштабної війни наше життя разюче змінилося.

Тепер кожен ранок починався з новин, що приносили все нові жахи: втрачені домівки, загиблі, людське горе.

Пам’ятаю, як одного разу молодший братик поділився зі мною своїми переживаннями щодо життя в школі після початку війни. Він помітив, що всі його однокласники почувалися занепокоєно й налякано, хоча кожен намагався зберігати оптимізм. Разом вони почали малювати для військових підтримувальні листівки, які потім передавали на фронт. Я була здивована, що навіть діти, які ще повністю не усвідомлюють весь масштаб трагедії, намагаються якось допомогти. Ця щира дитяча підтримка змусила мене задуматися над важливістю надії та єднання в найважчі моменти. Готовність молодшого брата діяти вразила мене, і я усвідомила, що навіть у нашій родині ми можемо підтримувати один одного – адже найменші, але щирі жести часто мають великий вплив. Ще пригадую, як тато ледь не втратив роботу, а мама взагалі пішла з неї. Це було важке рішення, адже вони усвідомлювали, що в таких обставинах важливіше подбати про нашу безпеку, ніж залишатися на роботі, яка може не приносити жодної стабільності. Я не знала, як їх втішити, адже сльози й смуток переповнювали нас усіх.

Щодня я відчуваю, як війна змінює моє оточення, забираючи у мене людей і зв’язки, які здавалися непорушними.

Моя близька подруга переїхала до Німеччини, і тепер ми не можемо більше бачитися. Це викликає у мене гіркоту, адже дружба, яку ми будували роками, опинилася під загрозою. Я пам'ятаю, як ми разом мріяли про наше майбутнє, планували, як будемо мандрувати Україною, а тепер залишилися тільки спогади та повідомлення в месенджерах.

Крім того, мій дідусь воював на цій війні. Він часто розповідав нам про свої труднощі, з якими зіткнувся там, на передовій, де кожен день був боротьбою не лише з ворогами, а й із самим собою.

Переді мною завжди його очі, сповнені мудрості й болю, коли він ділився історіями з фронту, згадуючи, як йому доводилося прощатися зі своїми побратимами, які вже ніколи не повернуться додому.

Ці спогади вражали мене до глибини душі, і я зрозуміла, що війна не лише забирає життя, а й залишає глибокі шрами в серцях тих, хто вижив.

Я часто думаю про те, як важливо об'єднуватися у важкі часи, адже це дає нам сили продовжувати жити.

Кожної миті я відчуваю єднання з усією Україною: коли разом переживаємо трагедії, коли радіємо успіхам наших захисників, коли просто пишемо Радіодиктант національної єдності.

Це моменти, які допомагають усвідомити, що ми єдині. Незважаючи на відстань і труднощі, у нас є спільна мета та віра в Перемогу.

Отже, війна змінила не тільки моє сприйняття світу, але й стосунки з близькими. Я навчилася цінувати моменти, проведені з родиною, адже невідомо, що принесе завтрашній день. І хоч війна відокремила мене від моїх друзів, я не втрачаю надії, що ця війна закінчиться та ми знову зустрінемося в нашій рідній Одесі. Ця війна стала уроком мужності, відваги та непохитності, який залишиться в моїй пам'яті назавжди.