Діренко Микита, ІІІ курс, Одеський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Ладиженська Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це те, що раптово й назавжди змінює життя, розділяючи його на "до" та "після". Коли 24 лютого в Херсоні почалися вибухи, я відразу зрозумів, що це не буде короткочасним потрясінням, — це щось більше, що залишить глибокий слід у моєму світі.

Досі пам’ятаю перший звук вибуху, який змусив моє серце стрибнути в грудях. У той момент відчувалося, що земля під ногами тремтить, і світ навколо почав розпадатися на частини.

Ці панічні відчуття не залишали мене ні вдень, ні вночі…

Кожен новий вибух звучав так, ніби він ще ближчий і ще сильніший. Здавалося, що вибухи та постійні тривоги поглинають нас, стаючи частиною повсякденного життя. Я й моя сім'я намагалися підтримувати один одного, але з кожним днем надія ставала все слабшою. Щоразу, коли ми, тулячись один до одного, ховалися в коридорі від можливого удару, я відчував, як моя тривога росте. Щоночі я лежав, слухаючи вибухи, і з острахом думав, що, можливо, це мій останній день. У той момент у мене виникло гостре відчуття, що я втрачаю контроль над своїм життям.

Рішення залишити Херсон було одним з найскладніших моментів у моєму житті, і я не уявляв, як це важко.

Воно не належало мені. Це був вимушений і болючий крок, через війну, яка зруйнувала наше звичне життя.

На виїзді з міста стояли по двадцять годин. Кожну машину ретельно перевіряли, і кожна перевірка нагадувала, що небезпека поруч. Я сидів на задньому сидінні і дивився на обличчя людей у сусідніх авто — всі були такими ж наляканими, як і ми, ніхто не знав, що буде далі. Хотілося запитати: чи це вже кінець? Ми просто чекали й сподівалися, що з кожною перевіркою ми наближаємося до безпеки. Але навіть після перетину межі не стало легше, адже ми залишили за собою дім, друзів і життя, яке було таким звичним.

Коли ми нарешті приїхали до Одеси, відчуття полегшення не настало. Замість цього було постійне відчуття тривожності — наче будь-якої миті щось може піти не так. Місто здавалося чужим і незнайомим, а кожен день був наповнений сумом за тим, що залишилося в Херсоні.

Я почувався чужим на цих нових вулицях, і це лише підсилювало мою самотність.

Друзі, школа, улюблені місця — все залишилося там, позаду, а я намагався зрозуміти, як жити далі.

Спочатку було важко прийняти нову реальність. Ніби життя зупинилося в одному моменті, але продовжувало йти вперед у зовсім іншому напрямку. Однак з часом я почав усвідомлювати, що потрібно вчитися жити в цих нових умовах. Тривога не зникла, але почуття, що я можу знайти новий шлях, поступово дозрівало. Одеса, незважаючи на відчуженість, почала потихеньку мені відкриватися. Тут були нові можливості й нові люди, які допомагали оговтатися.

Нині я вже бачу своє майбутнє з іншого боку. Війна навчила мене цінувати кожен день, не боятися змін і приймати те, що я не можу контролювати. Згадуючи Херсон і ті моменти, коли життя здавалося безвихідним, я відчуваю, що став сильнішим. Тепер у мене є надія на те, що, незважаючи на всі втрати й страхи, майбутнє може бути світлим. І навіть якщо шлях додому буде довгим, я знаю: ми обов'язково туди повернемося. Війна відібрала в нас спокій, але не віру в те, що мир можливий.