Одринська Олена, 10 клас, Святопетрівський академічний ліцей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колесник Людмила Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перші дні війни залишилися для мене розмитими, наче в тумані. Це був час, коли все здавалося нереальним, ніби я була в іншому світі, де страх і тривога були за товстою, проте прозорою стіною. Не було ані відчуття страху, ані сильного напруження, хоча дивлячись на старших, я відчувала, що воно літало в повітрі, здавалося, я могла його торкнутися.

Проте, я була огорнута невидимою оболонкою, яка оберігала від усвідомлення реальності навколо.

Настав момент, коли захист зник. Це сталося однієї ночі в бабусі, до якої ми приїхали одразу після початку війни. Увесь час, поки була там, я відчувала присутність рідних поруч, навіть якщо не розмовляла з ними або перебувала в іншій кімнаті. Їхня близькість давала відчуття спокою. Але тієї ночі все змінилося. Бабуся й дідусь міцно спали на кухні, тато  й дядько пішли на блокпост, а мама сиділа в телефоні. Я ж залишилася наодинці зі своїм молодшим братом в іншій кімнаті.

Можливо, це сталося через те, що до цього я спала з сестрою в вітальні, а тієї ночі я була повністю в закритому просторі. А можливо, у той день було забагато тривог. Проте, мене раптом охопив страх.

Тіло трусило, а сльози лилися безупинно, через годину-дві я заснула від виснаження. Це відчуття більше не повторювалося. Навіть більше, так як через декілька днів після інциденту я з братом і батьками  поїхали в Яремче, і там я знову відчула певний спокій. Поступово я адаптувалася до війни, як і більшість українців. Повернувшись додому,  я почала глибше усвідомлювати те, що відбувається навколо.

Тривоги, які раніше не викликали в мене такого занепокоєння, тепер стали джерелом сильнішого страху. Але й це почуття з часом згасло, поступившись місцем новому – невимовній втомі. Ця втома проникає в усі сфери життя.

Навчання стало важчим, улюблені курси забирали багато сил. Я розумію, що це виснаження – наслідок постійного пристосування до обставин. Звикати до війни – це наче повільно втрачати здатність відчувати повноцінно. Не знаю, як інші переживають цей час. Кожен проходить свій шлях. Але я бачу, що багато хто навколо теж втомився.

Війна змінює нас, робить сильнішими, але й забирає сили, які неможливо повністю відновити. Щодня важче зрозуміти власні почуття, розібратися в тому, що відчуваєш.

Мій головний висновок за ці 1000 днів війни – війна змінює нас не лише зовні, вона проникає в наш внутрішній світ. Навіть ,якщо ми пристосуємося до війни, до кінця це звикання ніколи не завершиться. Втома, розгубленість, приглушені почуття – це частина спадщини, яку залишає війна. Але я вірю, що ми зможемо вистояти, як і я знаходжу в собі сили продовжувати жити, так і інші знайдуть свій шлях, незважаючи на всі випробування.