Будович Катерина, 9 клас, Петрівський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Стромбек Оксана Георгіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року трапились шок, непорозуміння, оціпеніння - почалася війна. Страшне слово, яке змінило життя всіх людей нашої країни. На жаль , і мою родину не обійшло стороною це лихо , тому я хочу, щоб мою історію почули всі. 

2022 року 24 лютого о 4 годині ранку мені зателефонувала подруга , вона була злякана і повторювала одне й те саме - « Катеринко, почалась війна!!! ». Я не повірила в її слова, думаючи , що це дурнуватий жарт. Вдома, крім нас з братом, нікого не було: мама з татом поїхали на роботу. Я встала раніше ніж звичайно , щоб самій приготувати нам сніданок. Але вже збираючись до школи, мені зателефонував тато і спокійним голосом сказав: - « Не йдіть з братом до школи, залишайтесь вдома і нікуди не йдіть , я скоро приїду» . Я дуже зраділа , бо не хотіла йти до школи, адже вдома хотілося побути, ще й тато приїздить! Але , увімкнувши телевізор , втратила змогу говорити. По всім каналам казали , що почалась війна , що на нас напала росія . Мене кинуло в дрижаки , я не вірила в те , що відбувається. Було тяжко збагнути, що у 21 столітті може розпочатися війна , у столітті в якому усі за мир , насильство залишили у минулому, так правильно, наче, говорили про компроміси і ненасилля. Але, як виявилося, то були просто пусті балачки.

Після дзвінка тата пройшла майже година , а його все не було і в мене почалась паніка. На щастя , вона ще не встигла перерости у панічну атаку, як я побачила татка у дверях. Він почав заспокоювати нас з братом і  хоч стало трохи спокійніше, хоча не надовго. Мами не було вдома , вона була на роботі, у місті. Тато сказав , що вона скоро буде вдома , що вже їде в електричці. І знов відбувся удар долі .  В наше селище прилетіла ракета.

Вікна з дверима почали танцювати польку, майже вилетіли , стіни тремтіли , а ми з сім'єю сподівалися на краще.

Страх переростає в невідомість, майбутнє стає недосяжним. Минуло ще кілька годин і мама була вдома. Ближче до вечора до нас приїхала бабуся. Життя поділилося на «до» та «після». 

Протягом півроку ми кожен день чули ,як летять ракети , винищувачі , вивчили слово «прильоти», знали шум різних літальних апаратів. Було дуже страшно, але цей страх був мізерним через страх втратити рідних. Тато з дядьком пішли захищати країну... Це був сильний удар по нашій сім'ї.  Я сильно плакала , не хотіла, щоб вони служили, щоб йшли туди, бо це великий ризик. Але вже не можна було нічого вдіяти. Ми повинні мати захист.

Кожного ранку ми чекали, щоб тато, або дядько, написали, що все добре, що вони цілі і здорові.

Здавалося, що життя по трохи почало налагоджуватися, що вже скоро кінець, все буде добре і всі будуть щасливі ,на жаль, у долі були інші плани. І тут з’явилося нове нехороше відчуття: ми звикаємо так жити…

Війна забрала в нас дядька . Вічно веселого , позитивного та доброго дядька , який завжди був до нас добрий. Без нього світ перевернувся, став сірим, неприємним. Було дуже тяжко збагнути, що його більше немає, здавалося, це все ілюзія , злий жарт. Проте, чомусь, ілюзія не хотіла розвіюватися . По сьогоднішній день тяжко повірити, що його більше немає. Та він залишив нам на згадку про себе Майкі. Це його домашній бойовий пацюк , який був разом із ним на фронті і тепер він живе в нашій сім'ї. Майкі дуже лагідний і добрий, характером схожий на дядька. 

Наразі ми продовжуємо жити, надіючись, що все буде добре . Як і всі інші люди ми сподіваємося, що усе це вже скоро закінчиться й ми зможемо жити щасливо; бо так як раніше ми більше не зможемо жити.

Я вірю у перемогу нашої країни, що ми зможемо повернути наші землі, людей, які знаходяться в полоні. Тато повернеться з війни і ми будемо щасливо жити, відбудовуючи нашу країну. Я – вірю…

Ні! Я – ВПЕВНЕНА!