Бестаєва Віра, 11-а клас, Харківський ліцей №37

Вчитель, що надихнув на написання есе — Скочко Вікторія Олегівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ці страшні для всіх українців події під назвою «війна» почалися тоді…

24 лютого 2022 року.

Ще за тиждень до початку вторгнення в моїй школі ходили чутки про війну, що от-от почнеться. Я не хотіла в це вірити до останнього моменту, будучи твердо впевненою, що це черговий беззмістовний фейк, і навіть не підозрюючи, що все може змінитися в один момент.

Той день запам’ятається назавжди! Двадцять четвертого лютого, прокинувшись трохи раніше п’ятої години, я почула постріли й вибухи, що лунали десь далеко. Саме тоді стало зрозумілим, що почалося найстрашніше. Не розуміючи, що робити, я розбудила батьків. Ми зібрали найцінніші речі на випадок, якщо доведеться терміново евакуюватися.

У перші дні війни я була майже у відчаї. Скрізь вибухи, тривожні новини, невизначене майбутнє – все це дуже лякало.

Хотілося кудись втекти, сховатися подалі від усіх моторошних подій. Але я залишилася в Харкові. Мої батьки не бачили сенсу в евакуації за кордон, враховуючи труднощі з житлом, фінансами і працевлаштуванням, які, безумовно, виникли б, не кажучи вже про мовний бар’єр. До того ж ми не перебували в епіцентрі бойових дій і неминучої загрози нашому життю не було. Трохи згодом я теж погодилася з думкою батьків.

Довгий час ми сподівалися, що війна скоро закінчиться. Тоді я наївно вірила фейковим новинам про перемогу через кілька місяців.

Постійне сидіння вдома і майже повна відсутність спілкування починали набридати й сильно діяли мені на нерви. Хотілося скоріше повернутися до школи, але в Харкові через небезпеку обстрілів так і не дозволили проведення офлайн-навчання. Це і було головною причиною того, що я настільки сильно хотіла швидкого завершення війни.

Але в цілому моє становище в порівнянні з більшістю українців було не таким вже й поганим. Наша родина не опинилася на межі бідності чи поза нею, не залишилася без житла, батьки не втратили роботу.

Тепер вибухи перестали мене лякати. Хоч це й егоїстично, але зараз я більше переживаю за особисте життя: складання НМТ й успішний вступ до вищого навчального закладу. Постійна потенційна небезпека стала звичайною буденністю.

Чи вважаю я себе жертвою? Звісно, ні, бо це було б знецінюванням страждань тих, хто, дійсно, постраждав від бойових дій та російської агресії. Скоріше за все, то я просто свідок, якому пощастило опинитися в центрі цих трагічних подій, що й зараз відбуваються з українцями.