Віра, 11-а клас, Харківський ліцей №37

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ці страшні для всіх українців події під назвою «війна» почалися тоді…

24 лютого 2022 року.

Ще за тиждень до початку вторгнення в моїй школі ходили чутки про війну, що от-от почнеться. Я не хотіла в це вірити до останнього моменту, будучи твердо впевненою, що це черговий беззмістовний фейк, і навіть не підозрюючи, що все може змінитися в один момент.

Той день запам’ятається назавжди! Двадцять четвертого лютого, прокинувшись трохи раніше п’ятої години, я почула постріли й вибухи, що лунали десь далеко. Саме тоді стало зрозумілим, що почалося найстрашніше. Не розуміючи, що робити, я розбудила батьків. Ми зібрали найцінніші речі на випадок, якщо доведеться терміново евакуюватися.

У перші дні війни я була майже у відчаї. Скрізь вибухи, тривожні новини, невизначене майбутнє – все це дуже лякало.

Хотілося кудись втекти, сховатися подалі від усіх моторошних подій. Але я залишилася в Харкові. Мої батьки не бачили сенсу в евакуації за кордон, враховуючи труднощі з житлом, фінансами і працевлаштуванням, які, безумовно, виникли б, не кажучи вже про мовний бар’єр. До того ж ми не перебували в епіцентрі бойових дій і неминучої загрози нашому життю не було. Трохи згодом я теж погодилася з думкою батьків.

час ми сподівалися, що війна скоро закінчиться. Тоді я наївно вірила фейковим новинам про перемогу через кілька місяців.

Постійне сидіння вдома і майже повна відсутність спілкування починали набридати й сильно діяли мені на нерви. Хотілося скоріше повернутися до школи, але в Харкові через небезпеку обстрілів так і не дозволили проведення офлайн-навчання. Це і було головною причиною того, що я настільки сильно хотіла швидкого завершення війни.

Але в цілому моє становище в порівнянні з більшістю українців було не таким вже й поганим. Наша родина не опинилася на межі бідності чи поза нею, не залишилася без житла, батьки не втратили роботу.

Тепер вибухи перестали мене лякати. Хоч це й егоїстично, але зараз я більше переживаю за особисте життя: складання НМТ й успішний вступ до вищого навчального закладу. Постійна потенційна небезпека стала звичайною буденністю.

Чи вважаю я себе жертвою? Звісно, ні, бо це було б знецінюванням страждань тих, хто, дійсно, постраждав від бойових дій та російської агресії. Скоріше за все, то я просто свідок, якому пощастило опинитися в центрі цих трагічних подій, що й зараз відбуваються з українцями.