Наталія важко сприймає руйнування рідного міста. Але найважче, коли на очах гинуть люди 

Перший день війни дуже добре запам'ятався. Переляк був, але ми ще не відчували, що це війна. У магазинах пропали всі продукти. Ми бігали по магазинах. Не було хліба. Потім пролунав вибух – збили телевишку. Син пішов добровольцем. Ми сиділи в підвалах, але ще не були перелякані. Це вже зараз я страшенно налякана, а тоді ще страху такого не було. Просто до кінця не вірили, що це сталося і що саме Росія напала. 

Центр міста розбили весь. У центрі магазини постраждали, все було розбите. Дві жінки постраждали. Кинули КАБ-250, здається. І ми з переляку виїжджали в Тростянецьку громаду, а потім ще в Лебедині жили. Там теж надивилися. І люди там також настраждалися. А в Тростянці взагалі не знаю, як вони це все пережили. Розбитий залізничний вокзал. Я не знаю, яким дивом це місто відбили, і зараз іде реставрація. У Тростянці дуже хороший мер. Він усе відбудовує. 

Я у себе боюся вийти в місто, тому що там усе зруйноване, досі скло валяється, пошта вся розбита, шторки колихаються. Якщо я ходжу туди у своїх справах, то додому повертаюся, а в мене перед очима це стоїть і потім уночі сниться. 

Досі не можу повірити, що моє улюблене маленьке місто розбите. Над ним просто познущалися. А зараз ми в страху живемо. Тут усе розбите. День ще може спокійно пройти, але щовечора - вибухи. «Шахеди» летять майже щоночі. Це рідкість, якщо не пролетить. Постійний переляк, нерви зіпсовані. Я вже й лікувалася. Суми теж розбивають - наш обласний центр. Туди багато наших виїхало, а тепер звідти їдуть сюди. Мій син каже, що люди - наче тушканчики перелякані. Літо провели по підвалах. Забігли в підвал, висунулися звідти – і знову забігли. А зараз уже холодно. 

Дочка дуже перелякана, бо біля них упала бомба. Онук дуже перелякався. З ним нічого не сталося, а от із його другом… А тепер і друг сильно боїться, і внук боїться панічно. Вони якось справляються. Внук вчиться на медичному, і вони цікавляться психологією. Він і друга підбадьорює, і сам якось тримається. А в мене бувають істерики, ми живемо з дочкою на таблетках заспокійливих. 

Якщо не заспокійливі, я не знаю, що було б. Бо торік у нас три жінки-пенсіонерки загинули в парку, буквально за 20 кроків від мене. Сіли на лавку морозива поїсти, і їх убило. І я після того взагалі не можу. 

На таблетках живу, лягаю періодично під крапельниці. У мене ще є супровідні хвороби, але й нервова система дала збій. 

На початку війни, вже давно, нам допомагали гуманітаркою, продуктами. Але мені й гуманітарки тої не треба, аби тільки закінчилась війна, аби не стріляли, не вбивали, не руйнували життя, аби діти жили. Як це – дітей вбивати? Це ж яким треба бути сатаною, щоб убивати дітей?! Я не знаю, як рука піднімається в цих людей, якщо можна їх назвати людьми. Це просто звірі. У мене одразу болить серце, як починаю про це балакати.