Заболотна Ніна, викладач, Прилуцький технічний фаховий коледж

«1000 днів війни. Мій шлях»

Отак по одному вбивають усіх, хто проти.

Хто знає ціну і словам, і минулій звитязі народу.

В мережі радіють лиш блазні й болотом проплачені боти.

Мольфари мовчать і свинець виливають у воду.

Що далі? Куди побреде моя Україна із дітьми?

Де прихисток знайдуть загублені душі і духи?

Калина додолу лягає кривавими вітьми,

Коли вже кінець всім безчинствам і тіням розрухи?

Ніна Заболотна

Історики говорять, що за всю довгу і багатостраждальну історію людства лише 292 роки не були затьмарені війнами і кровопролиттями. Ці роки, хаотично розкидані епохами і тисячоліттями, і їхня  означена кількість не може бути достовірною, адже на скрижалях історії могли бути задокументовані не всі локальні конфлікти і зіткнення.

Людина від природи схильна до завоювань. Єдина на планеті, вона вбиває заради задоволення, спалює і руйнує усе, що не здатна зрозуміти.

Війна прийшла на нашу землю понад 10 років тому. Вона запустила свої криваві щупальці на Сході, віднявши Донбас, і на Півдні, хірургічно ампутувавши Крим.

До 24-го лютого 2022 року душа українського народу пройшла усі стадії печалі, пізнала на собі усі методи впливу ворожої пропаганди і чорного піару.

Ми з почестями ховали Героїв, нав’язаної нам війни, і тремтіли від тривожних новин, які ширилися засобами масової інформації та надходили із Заходу. Усім було важко, але кожна людина глибоко у підсвідомості шукала позитивні аспекти існуючого стану речей.

Нам не хотілося приймати вірогідність повномасштабного вторгнення. За цю недовіру розплатилась кожна українська родина. Ця розплата триває досі.

…Ворог вдарив уночі. Всі спали. Сон  був дуже тривожним, а його темні картини навдивовижу чіткими. Мені снився голий яблуневий сад. Типовий пейзаж пізньої зими, що вже дихає ранньої весною. На кожній гілці висіли змії. Вони кублилися і шипіли, звивалися кільцями і падали на землю.

Ранок розставив усі крапки над «і».  Перша кров, перші сльози, перші невинно убиті і закатовані…

Мій син, який тоді був першокласником, не плакав, він збирав свої іграшкові пістолети і танки, а під вечір сказав слова від яких у мене досі бігають мурашки по тілу: «Мамо, я не хочу, вмирати…»

У всіх почався новий відлік, нове життя… Похмурі дні стали поволі нанизуватися на довгу нитку чорного намиста війни. Сирени і вибухи, плач немовлят, крик матерів, які втратили своїх дітей.

Ми не дипломати і не політики, ми прості люди! Ми хочемо жити на своїй землі, вільно дихати і працювати, розвивати культуру і економіку, народжувати і кохати.

Так склалося цивілізаційно, що усю минувшину наша нація мала відстоювати право на існування, нас намагалися знищити і асимілювати, нашу мову забороняли понад 130 разів.

Тож, не дивно, що сотні тисяч українців досі говорять мовою чужинців. Нашу кров пили, наче воду, а на кістках будували своє життя.

1000 днів війни, 1000 днів скорботи і болю, 1000 днів марних надій і мрій про мирне завтра. Ніхто не знає, що трапиться уже за мить, але досі жевріє вогник віри у Перемогу і світле майбутнє прийдешніх поколінь.

Пам’ятаймо, найяскравіший день приходить після найтемнішої ночі, а найбарвистіша веселка народжується після найстрашнішої грози.