Євгеній, 11 клас, Кадіївка

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, Євгеній, учень, 11 класу

Ми спакували валізи і 25 червня придбали останні квитки до Києва — це був мій останній день у рідному місті. Ми поїхали у "відпустку", як казала моя мати.

Батько залишився у Кадіївці з надією, що все швидко стихне. У Києві ми почали орендувати квартиру на відкладені кошти. Восени я пішов у перший клас, де не був тепло прийнятий через те, що був ВПО-шником. У цей час вже обстрілювали з літаків Кадіївку. Батько пережив цей час у підвалі й дивом, непошкодженим, зміг приїхати до нас, взявши усе найцінніше. Згодом через фінансові труднощі наша сім’я переїхала до Київської області, в етнографічний комплекс "Українське село", у якому нещодавно побудували гуртожиток, і ми поселилися у ньому в обмін на те, що мої батьки будуть працювати там.

З того часу наша сім’я прожила у гуртожитку 7 років, працюючи в "Українському селі".

24 лютого 2022 року о 6 ранку усіх нас розбудила мати — за вікном низько літали літаки, і віддалено чулися вибухи. Батько, який вже пережив цей досвід у 2014 році, розбудив увесь гуртожиток, щоб усі разом могли підготуватися до невідомого. Я і сестра набирали чисту воду. Чоловіки звільняли підвал від мотлоху. За два дні ми облаштували бомбосховище, у якому було все: світло, вода, консервація і навіть холодильник, телевізор та вай-фай. У підвалі тепер можна було спокійно жити всім гуртожитком.

25 лютого ми не спали довго - після години сну почався сильний обстріл. Усі в одну мить перемістилися до бомбосховища, де ми залишилися на ніч.

З того часу вибухи не припинялися. 27-го числа в сусідньому селі на електролінію впав підбитий літак, з того моменту ми сиділи без електроенергії. Без електроенергії не було й тепла, тому ми гріли на вогнищі воду у пляшках, щоб зігрітися. Години розтягнулися на дні, дні скоротилися до годин. 2 березня на нашій вулиці перебило уламком електрокабель на стовпі. Мій батько — електрик, йому треба було впевнитися, що кабель не несе загрози, тому йому довелося вийти з бомбосховища, щоб залізти на цей стовп.

Через 10 хвилин ми почули постріл із гвинтівки. Наступні 5 хвилин були найдовшими в моєму житті. Він вижив, але цілили явно в нього.

4 березня на дорозі вже стояли російські танки, обстріли стали набагато частішими, тому для безпеки ми перейшли до великого бомбосховища комплексу, в якому було незліченно людей. Ми не змогли ментально витримати напругу у повітрі, тому в моменти, коли не було обстрілів, спробували втекти до сховку гуртожитка. На півдорозі почався черговий обстріл, ми бігли з усіх сил.

Ніколи не забуду картину, яка постала переді мною: с. — горить, у с. Буча — вогні від пострілів, а над головою щось летить. З того дня мені почало здаватися, що війна з раннього дитинства йшла за мною.

6 березня нам вдалося виїхати з того пекла. Ми евакуювалися до знайомих на Волинь, де прожили до 5 липня, а 6 липня ми вже були вдома, де все відремонтували. У, 10 класі