Панило Інна Олександрівна, вчитель, Бузівський академічний ліцей

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже понад два роки минули з того жахливого дня, коли частина нашого села та ліцей в Бузові перетворилися на руїни. Цей день змінив усе – наше життя, умови роботи, навчання і навіть наше бачення майбутнього. Я пам'ятаю, як ми сиділи з дітьми на уроках, говорили про контрольні роботи та підготовку до НМТ, планували свої подальші кроки. Все це було до того, як повномасштабна війна увірвалася в наші життя.

Наш ліцей завжди був гордістю села. У ньому було нове сучасне обладнання: інтерактивні дошки, телевізори, новий комп'ютерний клас.

Це був простір, де діти могли не лише вчитися, а й розвиватися як особистості, а разом з ними досягали своїх успіхів і вчителі. Тоді ми не могли й подумати, що незабаром цей простір стане полем бою. Російські війська обстрілювали наше село, і ліцей став мішенню для їхніх снарядів. Ті події залишили глибокий слід у моїй пам'яті. Тиша, яка панувала на місці, де колись лунав дитячий сміх, була нестерпною.

Руїни, обпалені стіни, зруйновані класи - все це нагадувало про те, через що ми пройшли.

Більше не було нашого "вікна у світ", як казав директор Сергій Харитончик. Тепер на його місці зяяла велика діра в стіні, крізь яку можна було бачити подвір'я. А "вікно в космос", як гірко жартував директор, відкривалося прямо зі стелі класу, де колись ми мріяли про великі звершення. Справжнім подвигом було те, що всіх людей, зокрема учнів ліцею, вдалося евакуювати з підвалу, в якому ховалися під час обстрілів. Всі тоді перебігали з дому до ліцею, бо саме в його підвалі було сховище. Але війна не зупинилася на межах ліцею – рашисти стріляли по цивільних автомобілях, автобусах, навіть тим, хто намагався евакуювати дітей.

І все це відбувалося на "дорозі смерті" (Житомирська траса), яку перетнути було неможливо без ризику для життя.

Сьогодні, два роки потому, я досі працюю в цьому ліцеї, хоча він вже не такий, як раніше. Ми продовжуємо навчатися попри все, і навіть серед руїн зберігаємо віру в майбутнє. Поступово наш навчальний заклад відбудовують. Але це більше, ніж просто фізична відбудова – це відбудова нашої надії, нашого духу. Ми всі допомагаємо. Кожен розуміє, що ліцей – це не лише стіни, а й місце, яке об'єднує нас усіх, дає надію та силу продовжувати боротьбу за своє майбутнє.

Я часто згадую наших односельців, які не дожили до цього дня. Братські могили, які залишили по собі окупанти, нагадують про те, наскільки дорогою була ця війна для кожної родини в нашому селі.

Багато з тих, хто загинув, були випускниками нашої школи. Після повернення до свого села з маленькою дитиною, перед моїми очима стояв і, мабуть, завжди стоятиме наш напівзруйнований будинок. Цей жах не покине мене ніколи, коли я думаю про те, що означає справжня втрата. Проте навіть у таких умовах життя триває. Село оговтується, понівечені домівки та ліцей відновлюються. Трава проростає на урвищах від бомб, а ми продовжуємо йти вперед. Кожен з нас усвідомлює, що наше завдання – не тільки вижити, а й зробити все можливе, щоб наші майбутні покоління не знали жахів війни.

Ми віримо, що зможемо побудувати нову Україну, а навчальні заклади стануть місцем мрій, а не мішенню для ворога.

Ці 1000 днів війни навчили мене багатьом цінностям. Я зрозуміла цінність кожної миті, кожного уроку, кожної рідної мені людини. Ми вчимося не тільки за підручниками, а й з життя, і цей урок – найважливіший. І мій ліцей, попри все, залишається для мене символом надії. Таким чином, незважаючи на страхи та втрати, я знаю, що наше покоління стане свідком нового початку.

Війна може зруйнувати наші будівлі, але вона не зможе знищити наші мрії та прагнення.

І з кожним новим днем я впевнена, що ми здобудемо мир, який вартий усіх наших зусиль. Війна не зламала нас, вона зробила нас сильнішими.