Олена розповідає про те, як звикаєш до війни. Як яскраво згадуються перші дні, коли все здається сюжетом якоїсь книжки. Як чуєш вибух неподалік, бо ракета влучила у будинок. Як чекаєш з дня на день, з тижня на тиждень, що все скінчиться. А потім проходить один рік, другий, і ти вже не пам’ятаєш, яким було те життя – без тривог.  Олена не виїжджала з Києва, вона працює в дитячій бібліотеці і мріє, щоб війна закінчилася і добро повернулося у серця людей.