Світлана Малик, 9 клас
учениця 9 класу Грушівської гімназії  
Вчитель, який надихнув на написання есе:  Шакалець Юліянна Іванівна

“1000 ДНІВ ВІЙНИ. МІЙ ШЛЯХ” 

Війна...  біль ... страждання...зруйновані мрії та надії... 

Перші дні війни стали для мене шоком. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року батьки прокинулися від свисту ракети та вибуху у Калинові. Вони вирішили мене не будити, а зранку, коли я прокинулася, мені повідомили сумну звістку - про повномаштабне вторгнення . В одну мить    спокійне життя закінчилося. Люди виходили на вулиці, намагаючи зрозуміти, що відбувається. Страх і невизначеність охопили всіх. Мені тоді було дванадцять років, і мені здавалось, що це просто поганий сон.Тільки в книжках я  читала про війну та слухала на уроках історії 

В перші дні люди були налякані, ставили блокпости, зупиняли машини та перевіряли документи. Люди боялись гуляти селом.

Почали порожніти полички в магазинах. Стояли черги. Населення  купляло продукти харчування, свічки та сірники. Стояли черги на заправках. Хто як міг запасався паливом. В перші дні навіть у моїх батьків робота не бралася. Вони зранку до вечора сиділи і дивилися новини по телебаченні.  І ми , діти, насторожено спостерігали, не було чути сміху, навіть не розмовляли між собою. 

Через деякий час почали з’являтися перші новини про загиблих та поранених. Звичне життя раптом змінилося: звуки вибухів, сирени, паніка – це все стало частиною повсякденності.   

Люди масово  виїжджали за кордон. Стояли черги на пунктах пропуску. Переважно це були старі немічні та жінки з дітьми, а їхні чоловіки йшли захищати Україну. В наше село  і навколишні села почали приїжджати переселенці з гарячих точок. Потім ми перейшли на онлайн - навчання. А в школах, клубах давали тимчасовий прихисток людям, які залишились без житла. Мешканці зносили одяг, матраци, ковдри, продукти харчування для цих людей. Приїжджали цілі поїзди людей з Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Сумської, Херсонської областей. 

Під час повномасштабного вторгнення я побачила, як багато людей готові допомагати один одному.

Всі об’єднались заради спільної мети – військові, медики, волонтери. Всі вони мали одне бажання - допомогти своїй країні. Для мене це стало великим уроком – ми можемо знайти в собі сили допомагати іншим в найскладніші часи. У такий складний час не можна стояти осторонь. Ми плетемо сітки, робимо ярмарки, а зароблені гроші віддаємо на ЗСУ, таким чином, допомагаєм нашим захисникам. Наші мами пекли пиріжки, булочки, ліпили вареники та передавали волонтерам, які відвозили воїнам на схід. 

Вороги руйнують міста і села. Внаслідок обстрілів  пошкоджено половину енергетичної інфраструктури, що поставило під загрозу спокійне життя людей.

Води немає, опалення та освітлення вимикаються, зникає телефонний зв’язок та інтернет. У містах та селах розгорнули пункти обігріву, де можна було зігрітися, залишитися на ночівлю та зарядити свої ґаджети. Моя сім’я пристосувалася до тривалих відключень світла, зв’язку та інтернету. 

Сьогодні ми живемо в умовах війни, яка триває вже багато років. Але ми не втрачаємо надії. Кожен новий день – це можливість для змін.  

Розумію тих людей, які втратили все: роботу, будинки, дехто навіть рідних.  Кожного вечора перечитую новини в Telegrami про наші втрати та перемоги.  

Війна мене навчила цінувати свій дім, моє оточення, рідний край. Я усвідомила, що матеріальні блага не такі важливі, як свобода та безпека моєї сім’ї. Війна також надихнула мене на думку про те, як я можу зробити свій внесок у покращення нашого світу, допомогти тим, хто потребує захисту та підтримки. Я вірю в перемогу, в мир і в те, що наші діти житимуть в Україні без війни. Сьогодні я стараюсь внести свою  частинку для відновлення країни. Я хочу, щоб інші не втрачали надії і вірили в краще майбутнє.  

Війна навчила мене цінувати життя. Цей шлях є непростим для мене, але він вчить мене бути вдячним за все, що я маю. Я маю надію, що моя історія надихне інших на боротьбу за свої мрії та цінності. 

Я  горджуся своїм братом і сестрою. Вони служать в лавах ЗСУ, захищають  нашу державу.  Кожен день ми чекаємо від них дзвінка і хочемо, щоб вони якнайшвидше повернулися. 

Війна відкрила справжніх героїв-воїнів, які зі зброєю в руках стали на захист України, тих, хто віддав рідній неньці не лише здоров’я, але й найцінніше – своє життя. Світла пам’ять воїнам-захисникам, які віддали своє життя за Україну. Ми не маємо права забути про те, що вони для нас зробили, бо якби ці бійці не пішли на війну – не відомо, що нині було б із нами. 

Вірю у майбутнє. Перемога вже близько. Слава Україні! Героям слава!