Марія Петіченко, 11 клас
Академічний ліцей «Європейський» Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Хоменко Тетяна Миколаївна

1000 днів війни. Мій шлях

Пошук сенсу в хаосі.

Коли я вперше почула про війну, це здавалося чимось далеким і майже нереальним. Новини, які раніше сприймалися як черговий випуск про політичні події чи економічні зрушення, раптом стали історіями про біль, втрати й надію. Але поступово ця реальність наблизилася до мене, захоплюючи кожен день мого життя.

Мій шлях через ці 1000 днів війни – це історія внутрішньої боротьби, пошуку сили й адаптації.

Я змінилась, як і багато інших людей в Україні, які тепер знають, що таке втрати, тривога за рідних та бажання допомогти. Кожен із нас переживає  власний шлях, який тісно переплетений із долею нашої країни.

З початку війни для мене важливо було не просто вижити в умовах кризи, але й знайти спосіб бути корисною. Я вирішила волонтерити.

Зібравшись із друзями, ми створили невелику групу допомоги для військових і переселенців. Спочатку це було щось просте:  збір одягу, продуктів, медикаментів. Але з часом наша ініціатива розрослася, і ми стали допомагати більш масштабно, навіть не очікуючи від себе таких результатів. Кожен, хто допомагав, був частиною цього руху – від тих, хто жертвував останні гроші, до тих, хто просто передавав теплі слова підтримки.

Однак не завжди було легко. Були моменти, коли сили покидали, коли здавалося, що світ навколо падає.

Новини про втрати на фронті або руйнування наших міст іноді вибивали з рівноваги, але в такі моменти мене підтримувала думка про те, що наша боротьба має сенс. Війна нагадала, наскільки важливі прості речі:  родина, дім, безпека. І хоч ця клята русня відібрала в багатьох ці надбання, але й навчила цінувати кожну мить.

Окремий розділ мого шляху – це спілкування з тими, хто постраждав від війни.

Зустрічі з людьми, які втратили все:  домівку, роботу, близьких – відкрили мені очі на те, що справжня сила не в матеріальних речах, а в людському дусі. Їхні історії надихали, показували, що навіть у найскладніші моменти можна знайти в собі сили йти далі.

Ще одним важливим етапом цього шляху стало моє ставлення до майбутнього. До війни це було для мене чимось далеким і майже абстрактним. Але тепер я розумію, що ми творимо його щодня – своїми діями та  рішеннями. Це не лише моє майбутнє, а й майбутнє моєї країни. Я бачу, як змінюється моє покоління. Ті, хто ще вчора були студентами, сьогодні стали захисниками й волонтерами, будівниками й лідерами.

Війна, хоч і принесла багато болю, також дала нам можливість переосмислити наші цінності та розуміння того, що таке справжня єдність.

Мій шлях через ці 1000 днів – це пошук сенсу в хаосі, шлях відчаю, надії та сили. Це шлях, де я навчилась бути вдячною за кожен новий день, за будь-яку можливість допомогти. І хоча ми ще не знаємо, коли закінчиться ця війна, але я вірю, що разом зможемо подолати всі труднощі й відбудувати рідну державу.

Кожен із нас сьогодні – це частина великої історії, яку пише наша країна. І мій шлях, як і шлях мільйонів українців, є важливою сторінкою цієї історії.