Занкевіч Юлія, 11 клас, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романович Тетяна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Війна — це трагедія, в якій ніхто не виграє, але всі втрачають…" - Антоніу Гутерреш

Наскільки страшний і пронизливий сенс передано такими простими словами. І справді, війна - один з чотирьох вершників апокаліпсису, котрий своїм червоним конем не омине жодного на своєму шляху.

Війна спіткає тебе всюди, безжально дістанеться найглибшого і найпотаємнішого місця у душі, і навіть не передбачиш, наскільки сильно змінить вона тебе і твоє життя. 

Я впевнена, що за 11 років боротьби проти російської агресії, всі переконались в цьому. Але як несподівано і звідки вона може підкрастися, цього вже не знає ніхто. Це я стверджую з власного досвіду, адже вона підступила до мене досить нестандартно. Ніхто не очікував, що засідка буде з тилу, саме з тієї сторони, яка виявилась ахіллесовою п’ятою в моєму житті.

Моя історія почалась у 2013 році… Саме в цей час мені випала нагода познайомитися з країною, яка в майбутньому стане для мене рідною домівкою. Але перед тим, було зовсім інше життя.

Білорусь… Країна, яку я маю право називати своєю батьківщиною. Я тут народилась, тут почалось моє дитинство. Мені подобався її народ за щирість і теплоту, і сама країна є дуже гарною та мальовничою. Вона, як і всі інші держави, має свою унікальну культуру, традиції, звичаї. Проте, проживаючи в ній, я навіть не замислювалась, що мені доведеться через деякий час покинути її та почати нове життя в Україні. Коли мама познайомилася і закохалася у чоловіка, який згодом стане для мене названим батьком, для неї великою несподіванкою було те, що він українець.  І ми переїхали.

З перших днів Україна зачарувала  мене своїми мальовничими пейзажами, природою і людьми.

Серед них я відчула себе рідною, а не чужою. Доброта, дбайливість та тепло людей знайшли відгук у  моєму серці та поселились в окремому його куточку. Я тепер не уявляю своє життя без України.

Але, на превеликий жаль, через рік ця країна почала знемагати від російської агресії.

Досі перед очима, переплітаючись, пролітають спогади з 2014 року, коли, будучи маленькою першокласницею, я з батьками  та іншими дітьми,  вчителями збирала допомогу для військових з АТО та цивільних, що постраждали від агресії.

Не перепитуючи зайвий раз, ми дружно збирали їжу, одяг, засоби гігієни і відправляли в гарячі точки тодішніх подій. І разом з цим  ми, маленькі школярики, підтримували незламний дух тих непереможних людей, які боролися за права та свободу: неодноразово відправляли наші малюнки та всілякі вироби, солодощі воїнам.  

Згадуються моменти, як малювала ночами малюнки і приносила до школи. Як було приємно на душі, коли бачила фотографії тих,  хто їх отримував, бачила широкі посмішки на їх обличчі.

Так і по сьогоднішній день ми з усією школою є волонтерами,  які  виготовляють маскувальні сітки  та костюми для військових, влаштовують благодійні ярмарки, щоб зібрати кошти на придбання техніки або продуктів та інших речей, яких потребують наші захисники.

То яка  ж подія змінила все в моєму житті??? Звичайно, клята війна!!!

Чому? А тому, що вона відібрала в мене мрію та надію на майбутнє. Адже через агресію росії я не маю можливості змінити свій білоруський паспорт та отримати громадянство України. Попри те, що мешкаю в цій прекрасній країні вже більше десяти років, я не маю прав таких самих,  як  у моїх однолітків,  та майбутнього, на відміну від інших. У той час, коли навчаюся на «відмінно», талановито малюю, беру участь в олімпіадах, різних конкурсах, коли своїми силами і разом з іншими допомагаю наблизити нашу перемогу, я безсильна перед паперовим бюрократизмом.

Ця проблема впала як сніг на голову та проломила собою ґрунт під моїми ногами.

Мені не зможуть видати свідоцтво про закінчення школи, бо не маю українського паспорта! Без документів неможливо скласти НМТ та вступити у ВНЗ! Тобто двері раптом стали зачинені з усіх сторін. Щоб вирішити цю проблему, звичайно, звертаються в посольство іншої країни, але тільки тоді, коли воно є. А через недієві документи дорога закордон теж є перешкодою. І лякає більше не сама дорога, а те, що це може бути квиток в один кінець, з якого я не повернусь додому. Замкнуте коло, з якого вийти неможливо!

Ми з мамою зверталися по допомогу, куди тільки можливо. І скрізь була тільки одна відповідь: «Чекайте! Чекайте, поки закінчиться війна!» Так, звичайно…. Я і сама це знаю.

Але якби ви знали, як важко мені це робити, особливо, коли слухаю розмови однокласників про випускний, про те, куди будуть іти вчитися… І після цього з’являється заздрість, бо вони можуть планувати своє майбутнє студентське життя, вільно розпоряджатися часом.

Для мене єдиним виходом є чекання, просто чекання. А чи справедливо це, чи ні?

А чи залишилась справедливість за ці 4  роки війни,  чи за всі 11 років безжальної і неаргументованої агресії проти мирного українського народу?! Можливо, вона ще досі існує, але тільки в душах людей, і навіть там витісняється жорстокістю, страхом та розпачем.

А поки що… я мрію... Мрію про те, щоб цей весь жах якомога швидше закінчився. Мрію повернути час назад, повернути всіх людей, котрі зникли чи загинули, повернути людям втрачене щастя та надію на спокійне життя. Мрію, щоб мій названий тато, який теж є військовим і разом зі своїми побратимами днями і ночами стоїть на обороні та захищає нас, повернувся додому живим!

Я розумію, що моє есе не на ту тему,  зовсім не про героїзм та допомогу під обстрілами, під час пожеж, проте я сама зараз потребую допомоги. Але, на жаль, люди не чарівники і не вміють володіти магією.

Проте я не впадаю у відчай і знаю, що хоч український народ розділили і  він розсипався по всьому світу, він залишається наймогутнішим!

Кожен готовий допомагати та підтримувати того, хто цього потребує. І незалежно від ситуації чи стану, згуртувавшись, ми наближаємо перемогу. Хоч слід війни залишиться в кожному з нас на довгі роки, але разом з цим ми станемо сильнішими та зможемо збудувати майбутнє для цієї країни і майбутнє для кожного з нас. І я сподіваюсь, що моя мрія влаштувати своє життя все ж здійсниться!