Боровенська Діана, 15 років, студентка 1 курсу Дніпровського фахового педагогічного коледжу КЗВО «ДАНО «ДОР», ПО-22-3/9 група, с. Водолазьке, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Кравчуновська Інна Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок 24 лютого розділив життя кожного на «до» та «після». Завивання сирен, звуки вибухів, почуття розгубленості та тільки одне запитання: «Що буде далі?» Війна назавжди змінила життя кожного українця та об'єднала народ в одну велику родину. Разом ми займалися волонтерством, допомагаючи тим, кому необхідно, разом оплакували наших героїв та раділи кожному звільненому шматочку землі. Ми продовжуємо це робити: виборювати своє право на існування та незалежність.

«Почалася війна», – ці страшні слова були першими, які я почула того ранку. Саме вони в один момент перевернули життя з ніг на голову, адже ще вчора я будувала плани на майбутнє, а сьогодні все пішло шкереберть. Тоді я не могла повірити, що в XXI столітті війна може бути в моєму житті, у моїй країні. Перші кілька тижнів я перебувала в стані невизначеності. Мені здавалося, що все, що відбувається довкола, – вигадка. Зараз я прокинуся зранку 24 лютого, а все це виявиться страшним сном, який скоро забудеться. Я сліпо вірила, що все закінчиться за лічені дні, але ці сподівання скоро розвіялися. Багато чоловіків вступили до лав ЗСУ та ТРО, вони стали на захист Батьківщини, в їх числі і мій тато.

Відтоді кожен день починається зі стрічки новин. Гортаючи її, я дивувалася жорстокості та безсердечності людей, які колись цинічно називали нас «братнім народом».

Моя родина, як і багато українських сімей, постраждала від повномасштабної війни: хтось із родичів жив в окупації, а хтось був змушений покинути рідну домівку, виїхати за кордон, помістивши все колишнє життя в одну маленьку валізу. Словами не передати відчуття, коли чекаєш дзвінка від рідних, які мешкають на окупованій території, чуєш заповітні слова: «Все добре».

На календарі жовтень, але мені досі здається, що душею я залишилася в тому страшному лютому.

Ця війна навчила мене жити інакше: я не знаю, що станеться через мить, та ціную кожну секунду життя, зустрічі з друзями та дні, проведені із сім'єю. Вона навчила самостійності, терпінню та ненависті. Після початку повномасштабного вторгнення змінився весь український народ: ми усвідомили, наскільки важливо спілкуватися українською, оберігати нашу культуру та відмовитися від всього російського. Я вважаю, що мир настане тоді, коли буде відвойовано кожне село та містечко, коли небо над нашими головами знову стане чистим. Кати, які принесли горе на українську землю, будуть покарані за свої злочини, за кожну матір, яка втратила дитину, за всі зруйновані сім'ї та дітей, які не дочекалися батьків з фронту. Тоді ми з гордістю зможемо сказати: «Ми перемогли! Повертайтеся додому!»