Кобільник Ірина, 9 клас, Дережицька гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мицько Леся Тарасівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої перші думки про війну були пов’язані з чимось далеким і абстрактним. Однак тисячу днів тому все змінилося. Війна прийшла в наш дім, і кожен з нас став її частиною, навіть ті, хто не тримав зброї в руках. Це тисяча  днів страху, болю, втрат і надії на краще майбутнє. Кожен день війни приніс нові виклики, але разом з тим відкрив нові можливості для єдності, мужності та підтримки. І в цей час, коли здається, що надія вже згасає, ми знаходимо її у простих речах — у погляді, у слові підтримки, у взаємній допомозі. Це моя історія про тисячу днів боротьби, втрат, але й сили, яка допомагає йти вперед..  

Ми не знали, скільки це триватиме, але знали, що не маємо права здатися.  Це тисяча днів боротьби не лише на полі бою, а й у серцях тих, хто залишився в тилу.

Кожен із цих днів — це особиста битва. Спочатку це була боротьба з хаосом: спроба зрозуміти, як жити далі, коли все навколо змінилося. Спочатку були шок і розгубленість, постійне запитання: «Чому це сталося?». Важко було повірити, що це не якийсь страшний сон, а реальність, у якій тепер доводиться жити. Нічні сирени, тривожні повідомлення і постійне відчуття небезпеки стали частиною щоденного життя. Виникла потреба пристосовуватися до нових реалій, залишаючись сильними для себе та для тих, хто поруч.

Поступово я навчилася бачити силу в дрібницях. Війна вчить цінувати кожен день, кожну можливість почути голос близької людини або просто випити чашку чаю в тиші.

Вона показує  правду про нас самих: хто ми є, на що ми здатні у найважчі моменти. І тоді я зрозуміла, що сила — це не лише фізична стійкість, а й здатність залишатися людиною, зберігати надію навіть тоді, коли здається, що світ розвалюється. Ці тисяча днів стали для мене періодом самовідкриття. Я побачила, наскільки важлива підтримка спільноти. Люди, які раніше були просто знайомими, стали справжніми друзями, а інколи навіть рідними. Ми всі почали підтримувати один одного у найменших деталях: спільна робота, волонтерство, допомога тим, хто опинився у складних обставинах.

Ці дні також відкрили переді мною жорстоку реальність втрат: дехто пішов на війну і не повернувся. Друзі, знайомі, люди, яких я бачила щодня, стали частиною жорстокої статистики.

Кожна така втрата — це глибока рана, яка довго гоїться. Але разом із болем зростає відчуття відповідальності — за себе, за майбутнє країни. Тисяча днів війни навчили мене, що життя — це боротьба, але не лише на фронті. Вона всередині нас — це постійний вибір між зневірою та надією, страхом і сміливістю, байдужістю та допомогою. Це боротьба за те, щоб залишитися людиною попри всі труднощі.

Тепер, озираючись назад, я розумію: ці тисяча днів  війни змінили мене назавжди. Я вже не та людина, яка була до війни.

Я виросла, стала сильнішою і усвідомила, що означає бути частиною нації, яка бореться за своє існування. І попри всі труднощі, я вірю: МИ ПЕРЕМОЖЕМО! УКРАЇНЦІ  ЖИТИМУТЬ ПІД МИРНИМ НЕБОМ УКРАЇНИ!!!