Рудковська Олександра, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчителька, що надихнула на написання есе – Грицина Зоряна Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я маю відчуття, що не жила й дня без війни, хоча, можливо, це так і є... Ні для кого не секрет, що збройний спротив в Україні триває значно довше, ніж три роки — майже все моє життя. Я знаю це, десь глибоко всередині розумію, але відмовляюся сприймати.

Я йшла в школу, перед очима моя рідна вулиця. Звичайна. Нічого особливого в той день я не помітила, лише чорна кішка перебігала дорогу неподалік, а ранок був темний і похмурий — не впевнена ні в чому, що бачила.

Лише зараз починаю блукати стежками у своїй голові, щоб згадати хоч щось, знайти відповіді на запитання, прожити хоча б ще одну секунду там, у мирі.

За мить я почула звуки тривоги, на вулиці несподівано з'явилося дуже багато людей, всі щось говорять, метушаться, займають чергу до банкомату. Які думки в мене промайнули? Мені не було страшно, тільки моторошно від того, як бояться інші. "Чого боятися, якщо сьогодні звичайний день, війна не почнеться, всюди писали, що це злий жарт..." — та все ж почалася. Моє життя було іншим до 24 лютого. Я могла відчувати, могла надіятися, могла жити… Бездумно жалілася на важкі дні, на багато домашніх завдань, на зачіску, яка не вийшла з першого разу — це все такі дрібниці, чому я не розуміла цього досі?

Хоча й місто, де я знаходилася, було цілком безпечне, по моїй шкірі, шкірі тієї 12-річної дівчинки, однаково виступили сироти після "вперше" почутого слова — "ВІЙНА".

Я сиділа й дивилася на небо. Згадувала миті, коли мені було добре, і чи зможу я відчути щось подібне ще хоча б раз у житті. Думаю, із того часу так і не відчула. Я змінилася, виросла, як фізично так і духовно, переїхала в інше місто, перейшла в іншу школу, зустріла нових людей... Війна триває. Вона не закінчується вже так довго, що починаю сприймати це як належне, ніби так і має бути, ніби це нормально — жити в страху, спати в підвалі, читати новини, від яких не хочу жити, бо відчуваю вину, що хтось гине, а я в "безпеці". Сльози котяться з очей водоспадом — не звертаю уваги — звикла. Увесь світ говорив про терористичну державу, усі турбувалися про нас або робити вигляд, що їм, дійсно, не байдуже. Зараз люди шукають винних, шукають ворогів, ніби ми не живемо в одному світі і в одній країні, ніби нас не об'єднує одне велике горе.

Кажуть, що не треба озиратися, а йти вперед не зупиняючись, але мені набридло бігти, я збилася з ніг.

Від кого нам тікати, якщо доля, безперечно, наздожене? Очі моїх батьків, військових лікарів, помутніли. Вони з першого дня війни працюють не покладаючи рук і досі люблять свою роботу, правда, я не розумію як. Сумую за часом, коли вся наша родина сиділа за столом у бабусі в маленькій хатинці, на хуторі. Стіл аж вгинався від різноманітних страв, дивилися "95 Квартал" і розмовляли про все на світі. Зараз тема тільки одна… За майже 1000 днів війни голос у моїй голові став гучнішим, він кричить, змушує думати, працювати, щоб вижити, щоб мати майбутнє, бути щасливою. Колись

МИ будемо відбудовувати НАШУ Україну, я повинна бути готова до цього, повинна зібрати всі свої сили, боротися.

Але тепер немає більше жодних переживань, я повертаюся в реальність і йду спати. З надією, що завтра ми прокинемося, і це все виявиться просто жахливим сном.