Савінова Анастасія, учениця 8 класу Птицької гімназії

Вчитель, що надихнув на написання есе - Неймет Інна Олександрівна

Війна. Моя історія

Напередодні був звичайний зимовий вечір, хоч душу проймала якась дивна тривога, може навіяна новинами телебачення. Вкотре приміряла мамину раритетну вишиванку, бо завтра ж виступати. Повторила слова вірша.  Мама нарікає,  що ми, сучасні діти, ростемо, як на дріжджах, на тих фастфудах. У цій вишиванці  вона у свої двадцять з гаком на весілля просила, а я у неповні дванадцять заледве влажу. У повітрі пахне печеними яблуками і спокоєм. Ніщо не віщує біди.

Вранці мене розбудили раніше звичайного. Всі говорили, що почалась війна, а вночі над хатою летіла і гула ворожа ракета. Думаю, що ще сплю і це – поганий сон. Яка може бути війна?! Двадцять перше століття, все кругом доступне і зрозуміле, ґаджети у кожного в руках. Війна уявляється брудною і холодною, з болем, голодом, виснаженими людьми, що раді кусочку хліба.

А в нас, ще трішки, і буде Європа, прекрасні міста і села, магазини переповнені товарами.  З раннього дитинства знаю, що війна триває на Сході України, але і це не повертає мене до реальності. Це було наче десь далеко, наче не з нами. Захоплювалася завжди нашими мужніми воїнами, порівнювала з супергероями, знала, вони не пустять ворога  далі. Все наче в грі: «перший» -«другий» рівень.

А тут слова прориваються через сонну свідомість: «Київ бомблять!» Схоплююся: «Київ!!! Мій прекрасний, сучасний, такий цивілізований Київ!» Лише три роки тому, до пандемії побувала в Києві, враженням не було меж! Хто посмів нищити таку красу?!

Безцільно тиняюся по хаті. В школу ніхто так і не пішов. Зарядили телефони, набрали води. У погріб перекочував старий дідів кожух, бабина ковдра, ще кілька подушок. Бачу світлини перших жертв. І, о жах! -  серед них діти! Не вірю почутому! Цю маленьку дівчинку, разом з сім’єю,  розстріляли на виїзді з Києва – європейської столиці. А той хлопчик загинув, коли перепливав з бабусею річку, бо тікав з уже окупованого села, знову ж під Києвом.

Діти на світлинах радісні і усміхнені, біля новорічної ялинки. Всього десь два місяці тому у їхніх очах світилося щастя, в руках отримані подарунки. Хлопчик тулить до себе домашнього улюбленця – великого британського кота.

Відчуваю, як вперше в душі закипає ненависть до росії, до всього російського, не вірю, що там живуть люди, що у них є діти, наші однолітки. Була надія, що вони повстануть скинуть того тирана, що сіє смерть. Ні,  вони мовчать…А отже, роблю висновок – це все вбивці.

Коли охоплює страх, починаю малювати, але малюнки мої сумні, безбарвні. Ось дівчинка лежить перед ворожим танком, а друга, така сама - вже на небі, рученятами закриває рідне місто, бо вона стала ангелом. А ось заплаканий британській кіт, що сумує за маленьким господарем, який з-за хмаринки поглядає на улюбленця, але вже ніколи його не погладить. Хлопчик теж ангел…

Той перший день був довгий… Всі чекали новин, хотіли зробити якомога більше, щоб допомогти тим, хто нас захищає, та тим, кого вже торкнулася  своїм крилом біда.  Коли стемніло, всі почали завішувати вікна, бо боялися, що ворожі літаки бомбитимуть найменший живий вогник.

Уже через півтора року я зрозуміла, чого той день був найстрашніший, бо він відкривав двері у жорстоку невідомість, в якій кожної миті може обірватися чиясь ниточка життя. Відтоді ми звикли до звуків повітряної тривоги. І це лякає…

Бо десь, у якомусь куточку України,  обривається чиясь мрія. І не важливо, чи це мрія про сучасну іграшку, а чи про спокійну старість, чи це бажання зустрітися з друзями, а чи обійняти онуків. Вона однаково складає крила і падає на землю.  А за нею – недороблені справи… Хтось так і не вспів погодувати кота, а хтось не домалював веселку, хтось не випив чай і так і не з’їв яблуко на жовтій  затишній кухні, а хтось не дочитав сторінку чергового твору про Гаррі Поттера.

А ще хтось інший так і не винайшов «машину часу», не придумав «рецепт вічної молодості», або хоч вакцину від усіх хвороб. А, може, хтось так і не сказав про своє кохання?..

Та у небі з’явилися нові зірки, їх дуже багато з того першого дня. Вони то спалахують, то тьмяніють. Але завжди світять над рідною домівкою тих, хто вже ніколи не переступить рідний поріг. А часто немає і того порогу, і тої затишної кімнати, у якій 1 січня 2022 року стояла новорічна ялинка, сміялися діти, які зараз зірочками зазирають в рідну оселю.

Україна обов’язково переможе, бо вона під захистом усіх тих ангелів, які ще до 24 лютого мріяли про мирні, буденні речі, а ще ангелів, які вбрали свої крила захищаючи нас. Україна обов’язково переможе!

І день ПЕРЕМОГИ буде вже зовсім іншим днем, з зовсім іншими почуттями, емоціями, з іншими історіями. Днем, коли сама домалюється веселка, звідкись появиться «машина часу», кожен сьорбне «еліксиру молодості», в одну мить зникнуть всі хвороби. А зірки в небі яскраво сіятимуть від щастя.