Ольштинська Тетяна, вчитель Комунальної установи "Сумська гімназія №1" м.Суми Сумської області

Війна. Моя історія

Я вимикаю комп’ютер пізно вночі. Учительство – це діагноз. І то невиліковний. Моя сім’я давно спить. А я натрапила на цікавий матеріал та й пірнула в нього з головою. Друга година… 24 лютого… А вранці ми прокинулися в іншій реальності. Діти, які живуть на околиці чи за межами міста, надсилають моторошні відео й фото. Вибухи, колони танків… Що це? Ми опинилися в іншому вимірі? У дитячій групі відчувається навіть не паніка, швидше заціпеніння… Я маю підтримати дітей… Що писати? Як заспокоювати? Треба самій хоч трохи прийти до тями…

…Ми об’єдналися! Як ніколи! Збирали пляшки, вишукували бензин, зносили ганчір’я. Нашою головною зброєю стали “коктейлі Молотова”. Хлопці по гаражах виготовляли саморобні метавки. Наші чоловіки, брати, сини об’єдналися в загони самооборони.

Те, що вони зробили в перші дні війни, не можна осягнути розумом. Ці події вже оповиті легендами. Сумчани зупиняли ворога майже голіруч, озброєні лише “коктейлями», ломами, арматурою, мисливською зброєю…

… Ми з усіх сил намагалися триматися. Місто в оточенні… Душа ціпеніла від жаху, коли просто над нашими будинками кружляли ворожі літаки. На початку березня авіаудар забрав життя одразу 21 людини. Батьки намагалися врятувати своїх дітей. Сумчани почали масово виїжджати через відкриті «зелені коридори».

Мене розривали сумніви. У нас немає машини. Шанси виїхати мали лише ми з сином. Та його позиція була непохитною. Він не залишить в оточеному місті рідних… А ще й кішка… І собака… Якщо така доля, то загинемо всі разом. Попросив подібні розмови більше з ним навіть не починати. Моя дитина за лічені дні стала дорослою. І, можливо, більш мудрою, ніж, я…

Тепер, коли щоранку ми носили їжу хлопцям з тероборони, я почувала себе ніби в комп’ютерній грі. Місто порожнє. Дивне, неприємне відчуття. У магазинах немає черг. І немає чого купувати. Ні круп, ні печива, ні консервів… Не думала, що буду так сумувати за солодковершковим маслом…

І все ж люди в нас неймовірні… Громада протестантської церкви, яка знаходиться недалеко від нашого будинку, почала допомагати містянам. Майже щодня безкоштовно роздавали сумчанам хліб, борошно та яйця. Де вони все те брали? Я не знаю. Але відчуваю до цих людей неймовірну вдячність…

Ніч… Ніхто не спить. Канонада не стихає. Тримайся, милий Тростянцю, тримайся, любий…

У місцевому Telegram-каналі натрапила на цікаву статтю. Жіночка з села, що неподалік Сум, зловила в полі хаскі. Напевне, господарі тікали від війни й тварина залишилася бездомною. Сам Бог знає, яким чином їй вдалося привезти собаку в Суми. Ще тим викликом було знайти ветеринара. Лікар погодився допомогти, зв’язатися з волонтерами… Але, коли зазирнув у машину, ледве не знепритомнів… Із заднього сидіння на нього дивився переляканий ВОВК!!!

Воістину, наш народ унікальний. Ми перечитували цю статтю й щиро сміялися… Уперше з початку війни. Спасибі тобі, мила жінко, спасибі тобі, вовче!!! Ця історія про хаскі-вовка ще не раз рятувала нас від зневіри…

Тростянеччина, Боромлянщина, Краснопільщина, частково Лебединщина та Охтирщина пережили важкі бої за визволення Сумщини. Ми відчували неймовірне піднесення, святкуючи нашу маленьку, але таку важливу й потрібну перемогу.

Весна й літо принесли полегшення. Почали повертатися додому сім’ї. Життя продовжується. Дітям треба вступати. Готувалися до НМТ, багато спілкувалися, плели маскувальні сітки і … навіть влаштували дітям випускний. Такого щемного свята в нашому навчальному закладі ще не було…

Осінь і зима  принесли нам нові випробування. Що таке «блекаут», знають навіть маленькі діти. Ми, прикордоння, гідно тримали удар. Годинами з дітьми в укритті. Спочатку дуже хвилювалися, як будуть реагувати наші найменші – п’ятачки. Але діти в нас неперевершені. Вони вилазили у сховищі на верхні полиці й уявляли, ніби їдуть у потязі в подорож.

Отакі вони оптимісти – діти війни. Кілька місяців у режимі відключень «- 4 + 2» давалися нелегко. У багатьох будинках разом з електроенергією вимикалося водопостачання й опалення. Діти присвічували собі ліхтариками в телефонах, щоб можна було щось читати та писати. Працювати доводилося вночі, коли з’являлося світло. Та все це дрібниці…

У січні під Бахмутом загинув мій племінник – син двоюрідної сестри. Ми не знали, як бути… Ми не вміли з цим жити… Творчість рятує. Коли біль розрісся й безжально краяв серце, душа почала трансформовувати його в слова… Слова вдячності нашому світлому хлопчику.

Послухай, брате, тобі я хочу розказати,

Про те, що сонечко сьогодні таке ласкаве, весняне.

Послухай, брате, тобі я хочу розказати,

Як вітерець сьогодні грався у вітах липи залюбки…

Душа народжує пісню, написану від імені мого сина, який втратив у цій страшній війні брата.

…Я вдячний, брате, що можу жити і співати,

Сонце вітати, прославляти день новий…

А вже з травня наша пісня звучала на благодійних концертах ансамблю «Мозаїка» (на підтримку ЗСУ), учасником якого є мій син. До речі, репетиції в нас не припинялися практично ніколи. Співали ми і онлайн, і при свічках, майже в абсолютній темряві…

…Світло правди й волі переможе зло.

Оживе надія, розцвіте добро.

Повернеться тато, обійме дідусь.

А за тих, хто вже на хмарах, тихо помолюсь…

Душа продовжує народжувати пісні… Життя триває… Щодня ми на крок ближче до Перемоги! Я вимикаю комп’ютер пізно вночі. Учительство – це діагноз. І то невиліковний. Моя сім’я давно спить. А я вишукую для дітей у просторах Інтернету філологічні цікавинки та смаколики. Знову годинами в укритті з дітьми, а потім зошити, тести, конкурси… А ніч – час для творчості. І я безмежно вдячна Богові, що він у мене є…