Тарасенко Даша, Слатинський ліцей, с. Слатине

Есе "Війна забирає найдорожче"

Війна це жахлива подія, яка дуже змінює життя людей та примушує їх серця завмирати від болю та жаху.

Яке це лихо я зрозуміла після розповіді бабусі, що оселилася на сусідній вулиці.

Моя мама, дізнавшись, що Олена Степанівна переселенка з Луганської області , відразу ж кинулася їй допомагати. До старенької ми навідувалися дуже часто. Приносили речі першої необхідності, продукти, допомагали по господарству. І ніколи не розпитували Олену Степанівну про родину, рідну домівку, яку їй довелося покинути. Та згодом, трішки оговтавшись від страшних подій, вона сама нам все розповіла.

Олена Степанівна разом із сином проживала у місті Лисичанськ. Війна прийшла в це місто наприкінці весни 2014 року, залишивши за декілька місяців рани, що й досі видимі на будинках та в серцях людей. Бабуся розповіла, як почалися перші обстріли. Як із часом мешканці міста звикли до вибухів.

Потім почалися обстріли по будинках мирних жителів. Взявши все необхідне, люди ховалися у підвалах багатоповерхівок. Було страшно. Згодом все ніби вщухло. Одні жителі покидали місто, а інші поверталися до своїх ледве вцілілих домівок.

У Лисичанську залишилась п`ята частина мешканців. Та життя тривало. Проте воно уже не було таким спокійним. Не було світла, води, мобільного зв'язку, телебачення. У магазинах закінчувалися продукти, а у людей гроші. Обстріли повторювалися. Було важко і страшно.

А одного вечора син Олени Степанівни повернувся із центру міста, де роздавали благодійну допомогу, поглянув на стареньку і сказав: ”Мамо, там хлопці збираються іти воювати. Я теж піду з ними. А тобі треба переїжджати. Наш будинок майже зруйновано. Залишатися тут небезпечно”. Того ж вечора зібрали всі необхідні речі. А вранці Олена Степанівна покинула свій рідний куточок.

Серце її щемить і досі. Кожного ранку старенька прокидається з думкою про сина. З нетерпінням чекає його дзвінка. Розмовляти довго він не може. Та це не так і важливо, головне живий. Сум та туга за сином, за рідною домівкою щодня ятрять серце Олени Степанівни. На її очах бринять сльози. А її біль передається і нам із мамою. Ми обіймаємо бабусю й теж не можемо стримати сліз. Саме в цей момент до мене прийшло чітке розуміння, що на території моєї Батьківщини йде війна.

Війна це біль, втрати, велике горе. Вона приносить хаос, розруху. Життя стає нестерпним. Війна забирає найдорожче: у матерів дітей, у дружин чоловіків, у людства життя.