Філіпчук Кароліна, 10 клас, Чаплинський ліцей Юр’ївської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасова Тетяна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів – це майже три роки. Можна сказати, що це всього лише момент у масштабах життя, але цей час здатний змінити людину більше, ніж вона могла б уявити. Це 1000 нових ранків, 1000 рішень, що наближають або віддаляють нас від мрій.

Оглядаючись на свій шлях за ці дні, я усвідомлюю, що це був не просто час – це був процес перетворення, який кардинально змінив мене.

Війна — це завжди погано, це завжди зло, смерть і страх... Пам’ятаю, як 24 лютого 2022 року все змінилося: я прокинулась від звуків  вибухів та звуків артилерії  -  і мій світ накрила паніка. Ніколи не думала, що переживу початок війни. Цей день став для мене символом втрати спокою, але водночас — стартом нової реальності.

З початком війни у мене, як у кожного українця, прокинувся патріотизм, який, звичайно, був і до цього, але проявлявся не так активно, і поряд з цим  прокинулася ненависть та агресія  до росії.

Як же жити під час війни? Важко... Це найжахливіше, що могло статися в  житті людини: кожного дня живеш в заціпенінні, переглядаючи новини. Руйнуються домівки, помирають малесенькі діточки, жінки, чоловіки, тварини, помирає та знищується усе внаслідок обстрілів, прильотів ракет, шахедів та інших бойових дій. Інколи від розпачу хочеться кричати...

Ми подорослішали занадто рано, чи не так?

Це відбулося в той момент, коли замість улюбленого серіалу ми почали дивитися новини. Коли замість того, щоб обирати вбрання на випускний, обирали, де будемо ховатися від ракет. Коли перестали планувати щось на майбутнє, бо “побачимо, якщо доживемо”. Жоден із нас не міг цього передбачити.

Але коли це вже сталося, маємо навчитися жити. Саме жити, не виживати. Звісно, важко жити  в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами.

Тисячі днів війни навчили мене цінувати миті життя. Я навчилася бачити красу у простому, у маленьких радостях, яких раніше ніби не помічала. Це були прогулянки з друзями, читання книг, допомога іншим.

Я почала розуміти, що, попри жахливі умови, можна знайти своє щастя і робити життя кращим.

На думку  інколи спадає  гамлетівська дилема: «Бути чи не бути?» Так, доводиться робити вибір: бути – означає вижити, не загинути під обстрілами, а ще залишитися людиною, громадянином своєї країни. Адже загарбники вимагають від тих, хто потрапив під окупацію, підкоритися їх правилам, забути рідну мову, забути, що вони – українці, співати хвалу «визволителям», дякувати їм за шматок хліба після того, як вони відібрали у людей домівки і забезпечене життя.

Спочатку я мала чіткі плани. Моя уява малювала майбутнє з бездоганною точністю: досягти певних успіхів у навчанні, отримати документ про освіту, стати більш зрілою. Але життя рідко йде за розкладом. За ці 1000 днів я навчилася сприймати несподіванки як частину шляху, а не як невдачу.

За цей час моє коло спілкування суттєво змінилося. Деякі люди, які здавалися мені важливими на початку цього шляху, залишилися у минулому. Це було болісно, але необхідно. Кожен крок на шляху до себе вимагає сміливості розлучатися з тим, що більше не підходить. Але водночас я знайшла нових друзів, які підтримують мене, розуміють і діляться своїм життєвим досвідом.

Я почала цінувати глибину взаємин більше, ніж їх кількість. Це зробило мене сильнішою та впевненішою в собі.

Не обійшлося і без труднощів.  Я зрозуміла, що поразки – це не кінець шляху, а лише новий урок, який робить нас мудрішими та готовими до подальших викликів. Кожна невдача – це можливість спробувати знову, але вже з іншим досвідом і розумінням.

Одним з найбільших здобутків цих 1000 днів стало усвідомлення цінності моменту. Ми часто поспішаємо, женемося за майбутнім, не помічаючи, як швидко минає теперішнє.

Але саме в цей час народжуються найважливіші спогади і здійснюються найбільш значущі зміни. Я навчилася знаходити радість у простих речах: у розмовах із близькими, у прогулянках, у миттєвостях тиші, коли можна просто бути наодинці з собою.

Тепер, коли ці 1000 днів залишилися позаду, я дивлюся в майбутнє з іншими очима.

Росія намагається вкрасти наше дитинство та юнацтво. Проте ми розуміємо, що майбутнє України в наших руках. Вчимося жити. Віримо в краще. Точно знаємо, що перемога буде за нами. Тримаємося заради того, щоб наступні покоління чули слово “війна” лише на уроках історії, але обов’язково знали й пам’ятали, якою ціною українці здобули свою Незалежність. 

Я мрію про мир! Нам його так не вистачає. Дуже хочу бачити свою країну щасливою та вільною. Так хочеться кричати: «Люди! Зупиніть війну!»

Дорослі, загляньте в очі дитини, яка чує гуркіт війни. Що ви побачите в них? Це страх, розпач, біль... А найстрашніше — це безвір’я, це невпевненість у завтрашньому дні. Де взяти цю впевненість?

Залишається тільки сподіватися, вірити і мати надію на мир на нашій багатостраждальній українській землі. 

Попереду нові виклики, нові шляхи, які я обираю самостійно. І хоча попереду ще багато невідомого, я знаю, що досвід цих 1000 днів допоможе мені пройти їх з упевненістю і спокоєм. Життя – це постійний рух, і тепер я готова до нових поворотів долі, розуміючи, що кожен день – це новий шанс знайти щось важливе в собі та навколо.