Кмін Денис, 11 клас, Вараський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Олена Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна- це злочин. Злочин проти всього людства, проти кожної живої істоти і її людської природи. До війни не можна звикнути, з нею не можна змиритися. У війни немає ні плюсів, ні правила. Бо війна- це яма, позбавлена людяності. Хтось скаже, що війна є рушієм прогресу чи стимулом глобального розвитку.

Але я з цим ніколи не погоджуся. У війни немає розвитку. Це суцільний регрес, деградація людської моральності.

Сьогодні тисячний день з моменту повномасштабного вторгнення. Але моїй війні не 1000 днів. Їй набагато більше, ніж всі звикли думати. Ні, їй навіть не десять років. Моя війна триває століттями. Адже це не просто збройне зіткнення двох сусідніх держав, ця війна- це протистояння різних ідеологій, різних думок і світоглядів. Це сутичка двох протилежних філософій, серед яких перша- це джерело добробуту й порядності, а друга- ядро аморальності і беззаконня.

У той день, 24 лютого 2022 року, добро і зло зіткнулися одне з одним. Зло, як це зазвичай і буває, ударило першим. Мій ранок не починався з вибухів, адже я жив у маленькому містечку на заході Рівненської області.

Новина застала мене у ванні. Коли я чистив зуби, до мене підійшла мама.

-В школу не йдеш, війна почалась,- коротко повідомила вона. На її лиці виднівся такий же біль і розпач, як і на моєму власному. В одну мить жах перерізав моє серце. Невже це все насправді? Що буде з нами далі? Чи виживу я? До того дня я ще ніколи так не перетинався зі смертю.

На другий день пролунала перша тривога. Пам’ятаю, як поспіхом збирав всі бляшанки і консерви у свій великий рюкзак, аби піти з ним в укриття.

Пам’ятаю і слова моєї бабці, яка казала мені, що не хоче йти в підвал, адже вона стара, а я молодий, і саме мені слід вижити. Страшно? Так, тоді це було страшно. Але страшніше цього- це усвідомлення того, що комусь було ще гірше, гірше у сотні і тисячі разів. Того дня у наше місто нічого не прилетіло, проте прилетіло в інші, зовсім невинні міста.

І я пам’ятаю це все в деталях: стрічка новин, що говорить про втрати, виступ президента із доповіддю, і купа зруйнованих будівель, ущент зламаних міст і сіл, а ще… життів.

Минали дні за днями, я ставав сильнішим і витривалішим, а життя мчало вперед. Ось уже і «блекаут», невтомні ночі без світла і ліхтарні стовпи у темряві. Нічого не поробиш, війна, як то кажуть, внесла свої корективи. Після відключень електроенергії я навчився цінувати те, що маю, і не скаржитися на сьогодення. Основною думкою стала проста, але логічна фраза: комусь зараз набагато важче, ніж тобі, тож не нарікай на долю, а продовжуй боротися. Опісля відключень- масовані ракетні обстріли. Кулі літали та свистіли практично по всій Україні, і, бувало, я навіть чув їхню присутність. Хоч я сам не зазнав ніякої шкоди, я прекрасно розумів розпач і горе тих людей, які її зазнали. А потім… було найстрашніше. Поховання. Траурна хода по площі міста із загиблим воїном. Траплялося, що воїн був не один.

Були періоди, коли я майже кожного дня визирав через відчинене вікно, і бачив цю сумну процесію. Бувало, я і сам там був. І хоронив, і плакав. І бездумно гадав, коли ж це все закінчиться.

Але тепер я знаю- жодна війна не триває вічно. І, як би скрутно не було зараз, усе обов’язково закінчиться. Закінчиться, звичайно, нашою перемогою. Адже ми всі тут, разом, і ми всі відчуваємо одне й те саме. Наші серця б’ються в один такт, з однією швидкістю. І сила, схована всередині нас, ще точно себе проявить. Бо ж не може зло перемогти добро, це суперечить логіці.

От і виходить, що добро обов’язково виграє. Ну а хто в цій війні добро, я думаю, ви і самі знаєте.