Мені 53 роки, у мене інвалідність третьої групи, не працюю, живу в місті Добропілля, у власному будинку.

Війна – це страх, жахіття. Коли все почалось, ми дуже переживали. 

Головна проблема – відсутність води. У нас уже два роки її немає – возять технічну, а питну купуємо. Їжа є, бо гуманітарну допомогу видають. Є невеликий город, тож картоплю, огірки, кабачки маємо свої. Так і живемо. Вугілля немає – я його купляю, але зараз вже купити не можемо, тому що дуже дорого. Я на одну пенсію живу, роботи немає.

Я онуків вивозила, потім повернулась. Донька забрала дітей і поїхала. Тепер ми не разом. Дуже сумую за онуками – вже майже два роки не бачилися.

Не бачу ніякого майбутнього: чим далі – тим гірше.