Чеча Єлизавета, 17 років, Новострільцівський ЗЗСО  I – III ступенів    

Один день… Так, мабуть, один день, котрий змінив життя багатьох людей; день, коли наш народ загубив спокій; день, коли ми почули це зловіще слово «війна».

У тому далекому і водночас близькому 2014-му мені було всього дев’ять років. Чесно кажучи, я не пам’ятаю чітко той день, він тепер для мене складається з низки подій, які виринають у моїй уяві. Але можу з упевненістю сказати, що тоді для мене та й, напевно, для моїх співвітчизників війна закінчилась у звичайному 1945 році.

Війна. Це слово було на устах у всіх. Його можна було прочитати на переляканому обличчі дорослих.

Я не чула пострілів, не бачила вибухів, ми не сиділи в підвалах. Але я пам’ятаю колір неба, це був колір тривоги. Важко уявити, що влітку небо стане сірим, а сонечко сховається за завісою неспокою. Мабуть, саме тоді я зрозуміла значення побажання мирного неба над головою, і знаю точно, який у нього колір.

З раннього дитинства нам прищеплювали любов і повагу до державних символів. Ми вивчили на пам'ять Гімн, скільки разів співали, гордо піднявши голову, та ніколи не забуду день Першого вересня 2014 року. Під час звучання Гімну нашої держави у багатьох дорослих по обличчю котились сльози, а моє серце защемило тривожно.

Біженці… До того я знала про них із фільмів про війну, але коли серед них побачила своїх родичів і знайомих, маленьких дітей, мені вперше стало страшно.

Відчуття того, що в одну мить усе може бути зруйноване, не покидає мене донині.

У нашому селі теж були біженці. Усі небайдужі допомагали їм. Давали притулок, ділилися одягом, їжею. Діти ходили до нашої школи, ми дружили з ними, гралися, намагалися розфарбувати життя для них у веселі кольори, але очі наших нових друзів були завжди печальні, навіть коли сміялися.

Тепер вони роз’їхались; хто повернувся додому, а хто переїхав на нове місце.

Із багатьма я досі спілкуюся, у нас спільні інтереси, разом будуємо плани на майбутнє, але ніколи не розмовляємо про війну, не торкаємо роз’ятрену рану, яка й до сьогодні кровоточить.

Я у свої дев’ять років ніяк не могла зрозуміти, хто й для чого почав цю війну. Невже є така поважна причина, яка може виправдати загибель безвинних людей.

Надзвичайно важко було прийняти той факт, що у ХХI столітті ми дійдемо до абсолютного божевілля. А як інакше можна назвати те, що відбулося та й досі триває на сході України? Восьмий рік багатостраждальна українська земля поливається кров’ю, народ не знає спокою.

І неспокійно в моєму серці. За ці роки я подорослішала, багато чого дізналася, набула певних знань, увесь час намагаюся розмірковувати, аналізувати.

І ось на думку мені спали Шевченкові імперативи, які висловлюють триєдину найнеобхіднішу для українців мудрість: «Свою Україну любіть», «Борітеся – поборете», «У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Себто палко любитимемо рідний край і мужньо боронитимемо волю – матимемо власну державу, де будуть жити «чисті серцем люди» і «буде рай небесної любові на землі».

Хвала Богові, що моя маленька Батьківщина, моя рідна Міловщина не зазнала активних бойових дій.

Я стою на порозі дорослого життя, сподіваюся на щасливе майбутнє, але помічаю, що подумки, майже підсвідомо, повертаюся у той далекий день, який повністю змінив наше безтурботне життя, і розумію, що цей день для мене живе в іншій площині. Він затягнувся на роки, він триває…