Зміни відбулися, у нас усе позакривалося: школи, лікарні. Там просто світло відрізали. Усі ховалися, боялися, по підвалах... Усі були, як на голках, усі нервували.
Моя сім’я намагалася, щоб я особливо на цьому не зациклювався, тому що, все-таки, мені тоді було 6-7 років, щоб не травмувати мене. Тому війна для мене – це, звичайно, страшна річ, але я до неї якось недбало ставлюся зараз. Але однаково це погано, люди мирні загинули, постраждали.
У моєї бабусі сестра, вона жила на Юнкомі, неподалік село. І там в будинок чи то снаряд потрапив, чи то граната залетіла – та у неї травмувалася рука. Вона лежала в лікарні зі своїм чоловіком і братом.
.png "«Досі хліб привозять двічі на тиждень»")
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«Дитина сильно злякалася, і ми поїхали»")
