Владиславу п’ятнадцять років. Скільки себе пам’ятає, живе поряд із війною. Арена бойових дій перед очима. З третього поверху мар’їнської багатоповерхівки хлопець бачив справжні жахіття. Його квартиру було пошкоджено снарядом ще у 2015 році.

У конкурсі есе «Один день», який проводив музей «Голоси Мирних», його робота зайняла 3-є місце. Прочитати її можно тут.

Настала війна, усе стало різко погано, тому що до цього всі жили мирно, а тут такі події…. А потім якось усе стало набагато повільніше, й ось майже нічого не змінюється, і просто живемо.

Була ніч. Ну, так годині об 11-й, напевно, і ось перші постріли в нас були, які прямо тут поблизу, там пролітали, можна було снаряди побачити, у чиїсь будинки потрапило. І тоді я вже почав розуміти, що все не дуже добре. Бачив цю всю метушню, усі кудись біжать, не знають, куди податися. Типу, ми намагалися зрозуміти, куди бігти, бо там, де ми жили з моєю бабусею, там підвал не підходив для того, щоб рятуватися від пострілів. Ми не знали, куди взагалі подітися, усі якось дуже нервували. Ми не взяли жодних речей, нічого. Потім хоч знайшли місце, куди можна було сховатися, було там, ну, відносно хороше бомбосховище, і тоді все вже якось більш-менш зрозуміло стало, а так усе нерозбірливо було.

Я тоді ще не розумів, що таке війна, тобто я просто якийсь такий страх відчував, і все.

Тобто не знаю, навіть якихось конкретних речей я не боявся, що до нас там прилетить снаряд чи що, просто якось було страшно, у принципі. Найгостріші — це були перші дні, навіть перші ночі, як тільки почалася війна, бо дуже сильні були обстріли, дуже страшно було. Там буквально, де ми сиділи в бомбосховищі, там сипалася стеля, тому тоді було найстрашніше. Потім якось стало трохи тихіше, але все одно страшно. Ми іноді виходили, ну, там просто подихати повітрям чи ще щось, а так ми сиділи там тиждень чи трохи більше без довгих виходів.

А так уночі там було холодно, і вночі спати було тяжко саме там. Ну, такого приводу навіть вийти не було, максимум дорослі бігали за речами якимись теплими, за ковдрами, тому що, знову ж таки, було холодно. А я не виходив, бо за мене боялися, та й мені було страшно. Я хочу передати до музею першу частину циклу «Гаррі Потер» авторства Джоан Роулінг, тому що ця книга дуже важлива для мене. Це така чарівна історія, дуже спокійна, дуже комфортна, в якій я ховався від усього, що відбувалося навколо, від всього того страху, тобто я зачитувався та просто тікав від реальності, можна сказати. Часто я читав її і в бомбосховищі, коли було освітлення, потім я читав іще, коли ми їхали звідси, але однаково, тобто ніби зовнішній світ я не дуже сприймав, тому що я якраз зачитувався цією історією. Тобто намагався відчути себе в безпеці, і вона допомагала мені відчути себе в безпеці.

Наша квартира дуже постраждала, у нас постраждали обидва балкони, і тут теж був розгром, усе було в дуже плачевному стані, ось тільки недавно ми сюди переїхали, тому що хоч якось, хоч щось змогли відновити. Деякий час ми жили близько місяця без електрики взагалі, от тоді прямо було важко. Навіть їжу було розігріти дуже складно тому, що це газ, якісь балони ці понабирали й ось якісь польові кухоньки такі, як переносні пічки, так і готували.

Якось уже із часом не дуже помічаєш ось ці розбиті вулиці, там будинки, ще щось, бо якось воно приїдається просто, і йдеш, не помічаєш цього, і сприймаєш як нормальне, хоча, по суті, це взагалі ненормально.

Війна для мене насамперед — це така дуже серйозна загроза саме з боку страху, тобто саме стає страшно, я не так переживаю там за стан будинку, навіть за життя, просто ось таке відчуття, ніби все дуже-дуже погано, ось як для мене, як я це відчуваю. Я вважаю, що такі конкурси, як конкурс фонду, дуже потрібні, бо, по-перше, це мотивує дітей писати, насамперед розкривати, можливо, якісь таланти, якісь передумови до великого майбутнього як письменника.

По‑друге, це допомагає створити повну картину того, що відбувається, тобто дізнатися про історії всіх і зрозуміти, що всім погано. Що погано не комусь одному, від цього страждають усі. Ця тема, знаєте, вона, по-перше, зрозуміла всім, хто живе тут, тобто я відразу знав, про що писати буду. Тобто в мене відразу з’явились якісь думки, я вже думав, як правильно сформулювати їх, як правильно описати свої почуття, тому що це було складніше, ніж просто описати події, тобто якось очевидно було, що мені потрібно було це написати, тому що я хотів висловити свої думки.

Війна — це одна з найжахливіших подій, яка, у принципі, може статися.

Тобто я хотів донести, що мир дуже важливий і його треба берегти, що дуже багато людей страждає від війни, яка взагалі… Ну, тобто не очікували цього, не були готові ні до чого поганого — і тут так різко сталося.