Дерчун Ярина, 9 клас, Галузійська гімназія - філія ОЗЗСО "Прилісненський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хвост Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Як зараз пам’ятаю цей страшний ранок 24 лютого у 22. Ранок. Четвер. Я прокидаюся від слів мами з іншої кімнати: «Почалася війна». Я чую приглушений плач, встаю зі свого м’якого ліжка й повільно йду до іншої кімнати. Я запитую в мами: «Мамо, війна?». Зі сльозами на очах я чую те найболючіше «так». Обіймаючи й плачучи, мама обіцяє, що це лише на декілька днів.

Після цих слів стає тепліше, але все ж тривога не відступає . Всі дивляться новини, не чутно ні звуку, село завмерло, ми завмерли.

День другий. Ранок. Я разом з мамою йду до магазину, де дізнаюся, що тата забирають до лав ЗСУ. Багато сліз, стадія прийняття, паралельно дивлюся новини, пробую відволіктися відеороликами з YouTube, які не стосуються війни.

Постійно плачу, боюся того, що буде далі.

Третій день - без змін. Я плакала, дивилася новини та моніторила все, що було якось причетне до війни. Так минуло ще сім днів. Шостого березня трішечки відволіклася на дні народження в бабусі, а ще через три дні святкувала своє. Це був найгірший день народження: без тата, звичної купи подарунків та у… війні. Потім усі дні стали сірими, буденними, нервовими. Новини, відеоролики…всюди війна.

Нарешті почалося навчання. Я ще ніколи не чекала так на уроки. Весна промайнула дуже швидко, почалося довгожданне літо.

Влітку я намагалася відпочивати, але неспокій не покидав ні на хвилину. Постійні тривоги та загроза з боку Білорусі. Щодня новини, страшні новини намагалася заглушити музикою та читанням книг. Непомітно тепле сонечко змінили похмурі осінні дні, що привели з собою шкільні будні. Всю осінь я навчалася, мала додаткові заняття з англійської.

У школі ми багато волонтерили, співали в підвалі, щоб відволіктися. Тато був уже на Сході, ми з мамою підтримували його передачами та приємними новинами з нашого життя.

День за днем і осінь минула, зима зустріла нас похмурою та холодною погодою. Вперше я не раділа зимі та святам, адже рідні на війні. Постійні тривоги загроза балістики, блекаути та хвилювання за  найвідважніших - ці слова зрослися зі мною.

Різдво не принесло ані спокою, ані радості. Моє улюблене свято… Ми поїли куті та помолилися за наших героїв. За всіх українців, бо ми тепер усі герої.

Січня ніби й не було, лютий повернувся до нас. Найжахливіший місяць року, який вже 365 днів не покидає українців. Річниця повномасштабного вторгнення. Все ніби в тумані. Згадала всі події цього року. І знову весна, всі чекали, що саме вона принесе мир та перемогу, але… ні!

Весна, як і всі попередні пори року, пролетіла швидко. Я відсвяткувала своє тринадцятиріччя. Цей день народження був особливо важким: тато на позиціях. А я старалася бути радісною перед гостями. А потім усе по колу: уроки, контрольні і знову останній дзвінок.

Прилетіло літечко: «Як там наші?» Знову волонтерила, вчилася, були злети, були й падіння. Осінь минула.

Взимку вперше за два роки була рада святам, адже татусь був удома. Січень був наповнений приємними та цікавими моментами в житті.

Друга річниця… Теракти, влучання, обстріли. Все це здавалося просто страшним сном, але,  на жаль, це наше сьогодення.

Весна. Мені 14 років. Майбутнє невідоме… Літо, осінь… Аж не віриться, що вже минає 1000 днів війни. 1000 днів болю та смутку.

У ці дні я, як і всі українці, відчула сотні тисяч емоцій. Біль та скорбота за кожним героєм, що не повернувся додому. Але… ми стали сильнішими, стійкішими. Україна - незламна, народ - нескорений! Хвала і шана кожному, хто захищає нас. Ви – наша гордість! Тримаємося. Ми вистоїмо в цій кривавій боротьбі та вийдемо переможцями!

Слава Україні! Героям Слава!