Городинська Єва, учениця 10 класу Комунального закладу «Лозівський ліцей № 8» Лозівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зимогляд Валентина Анатоліївна

«Війна. Моя історія»

Страх, біль, тривога — сковані відчуття вирували в серці з 24 лютого.

— Їдьте! Їдьте  з міста! — кожного дня чули мої батьки в слухавці телефону. Це дзвонив мій дядько Олексій. Він вже декілька днів зі своїми побратимами тримав оборону Харкова.

—  Сергій, як справи? — кожного дня моя бабуся запитувала у мого другого дядька. Його шеврони також помічені трьома буквами, які носять зелену форму  всі янголи України. Дядько Сергій завжди говорив, що з ним все добре, він в суцільній безпеці. І тільки згодом ми дізналися, що він також брав участь у захисті Харкова.

Ранок того дня змінив поведінку моїх батьків, ночами вони не спали, днями ходили по хаті  колами. Життя в домі зійшло на тишу, тиждень ми не спілкувалися зовсім, у нас просто відібрало мову. Той холод на вулиці ще доповнювали і батьки, які перестали говорити одне з одним. Перші три тижні ми сиділи під обстрілами, в нас дуже велика родина - 18 осіб і лише один дорослий чоловік - мій тато.

Ситуація була досить напружена, бо татові потрібно було вивезти нас з міста, але стареньких він залишити не міг, тому вирішили їхати до найближчого села. Машина в нас була одна, тому ми загрузили машину як могли і поїхали. Перші поїхали діти, потім старші, а потім батьки. Ми всі жили у маленькій занедбаній хаті, в якій було лише дві крихітних кімнатки. Було тісно і  незручно, ми спали на підлозі, готували великі каструлі їжі. Ми жили без води, у холодній хаті, де колись жила старенька бабуся несповна  розуму. Коли ми тільки заїхали в будинок, це було жахливо, він був чужий, в ньому смерділо, було все у плісняві та пошарпане. Нам почали допомагати  незнайомі зовсім  люди.  Вони приносили   подушки, ковдри,  пледи, їжу. Ми їх зовсім не просили, а вони все приносили , ми дякували і плакали. Нам дуже пощастило з ними , а згодом вони стали нам рідними.

І мій тато, який ніколи не плакав, не сумував, зовсім змінився, став , мов сталевий. Згодом він все ж  вирішив відвести нас із сестрою та мамою до Полтави. Я пам’ятаю як ТАТО плакав, коли ми прощалися. Цей момент був найболючішим. Мій тато для мене ГЕРОЙ! Три місяці ми жили у поганих умовах. А потім їхали….Ми весь час їхали, і ніде не могли знайти спокій. Полтава, Львів, , Івано-Франківськ, Чехія, Німеччина. Наша велика родина роз’їхалась по містах і країнах.

Мама була моїм психологом, ніколи не показувала ні страху, ні відчаю. Вона завжди була поряд зі мною та сестрою. Я впевнилась в силі та незламності моїх батьків. Через місяці ми,  нарешті, приїхали додому. Після повернення у місті настала тиша, вдячні ЗСУ! Але, на жаль, погані новини не закінчились, мій тато потрапив в аварію, дядьків відправили у найгарячіші місця , моя прабабуся дуже захворіє, почала забувати наші імена, плутає день з ніччю. Війна - це кардинальні зміни, які вимагають моральної підготовки, якщо ти не підготовлений ти будеш знищений своїми страхами та  думками.

«Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх… – каже нам Святе Письмо. Ця фраза для мене завжди мала велику вагу. Але я тепер розумію, що вона насправді означає. І це трагічно. 

Іноді я чую розмови батьків, про поранення чи смерть їх знайомих чи  друзів, я бачу як вони тліють душею. Ці люди вже ніколи не повернуться, але ж вони нікуди і не зникнуть. Бо герої не вмирають! Це ще одна фраза, яка розкрила свій повний зміст.

Ця велика трагедія, яка сталася із Україною, мала б  пригнітити нас, але ми не можемо собі це дозволити, адже велика ціна стоїть за жахливими подіями, тому ми надихаємося героями, які мають нагрудний знак -ЗСУ. Живемо, молимось, віримо!!!! І обов’язково переможемо!!!