Кліймович Крістіна, Прибужанівський ліцей, Вознесенський район, село Прибужани

"Війна. Моя історія"

Зараз намагаюся пригадати той день... Правду кажуть, що пам’ять блокує ту інформацію, яка є для нас травмуючою.

Все почалося з маминих слів: «У школу сьогодні не підете. Мабуть, війна…».

Звичайно, я розумію значення слова «війна», але я не могла збагнути, як вона може бути актуальною зараз, у ХХІ столітті, у центрі Європи.

Чогось мені тоді згадалася сусідська бабуся, яка нам, малим, розповідала про своє «воєнне» дитинство. Ми слухали ці історії і сприймали їх, як щось давнішнє, як те, що було колись і ніколи більше не повториться. Хто б міг подумати, що це стане нашим страшним сьогоденням.

Якийсь час я з братом трохи раділи з того, що в школу не потрібно йти, війна тільки в телевізорі, десь далеко, а у нас все тихо. За декілька днів усе змінилось. У селі вже всі знали - ворог близько…

Батьки були похмурі і знервовані. Мама мовчки збирала речі першої необхідності, деякі - спустили у домашній підвал. Тато поїхав у центр села, щоб купити їжі, але марно, магазини були зачинені, та й продавати у них не було чого, всі полички були пусті. Біля Будинку культури зібралося багато людей, щоб облаштувати місцеве бомбосховище…

Лячно було ближче до ночі, тому більшість мешканців села, як і моя родина, перебували в укриттях: хтось у місцевому бомбосховищі, а інші, як ми, у підвалі. Вночі ми чули на вулиці якийсь гуркіт, віддалені голоси, а коли вранці вийшли зі сховища, то побачили, що вулиці були заповнені військовою технікою, дядьками у формі, які мовчки вивчали місцевість, щось планували. Це були воїни десантно-штурмової бригади, які прибули в нашу місцевість для оборони.

Я ще не бачила таку згуртованість односельчан. Правду кажуть, що горе об'єднує.

Було організовано штаб підтримки військових. Чоловіки записались до місцевої ТРО, а жінки і діти готували їжу та легкозаймисті коктейлі, займались організаційними справами. Всі разом створили надійну фортецю на правому березі Південного Бугу.

На нас йшла 64-кілометрова колона рашистів з Криму, щоб прорватися в Одесу.

Початок березня видався особливо важким... Автоматні черги, ревіння гармат, двигуни бойових літаків і безкінечні вибухи, від яких, здавалося, підстрибував дах будинку і тремтіли вікна, обсипалися стіни і стеля підвалу. Ворог божеволів, обстрілював все, що траплялося на шляху, вбивав... У сусідньому селі висадився ворожий десант. Було зірвано три мости з метою недопущення пересування ворога через річку.

Стрічки новин пістріли оголошеннями: про пошук хлопців із ТРО, які стали першими на шляху ворога, про допомогу евакуйованим, про необхідність донорської крові.

Однокласниця розказувала, що особливо страшно було, коли до сільського бомбосховища привезли поранених. Один воїн міг йти сам, а ось другий - мав серйозне поранення. Мої односельці, звичайні селяни, надавати їм першу допомогу. Усвідомлення почутого переповнювало мене, я зрозуміла увесь жах, пов'язаний з війною.

Дякуючи військовим, було зупинено страшну машину смерті.

Мужні захисники, сміливі воїни стали нашими янголами-охоронцями назавжди. Вже більше півтора року ми підтримуємо відносини з ними. Листи, малюнки, обереги, патріотичні браслети, смаколики, гігієнічні засоби -усе з радістю надсилаємо їм.

Пошарпані міста, спалена техніка, зруйновані будинки, знищені мости, закатовані та розстріляні люди, викрадені діти... Ось наслідки цієї війни, яка зробила нас іншими людьми! Іншими стали наші думки, бажання, цінності, наші очі... Тепер у них я бачу таку відвагу, про яку раніше читала в книжках про справжніх героїв. Тільки зараз ці суперлюди ходять вулицями наших міст і сіл, захищають нашу Батьківщину, мову, рятують життя, печуть хліб, інформують з найгарячіших точок, обслуговують Пункти Незламності, волонтерять, виготовляють окопні свічки, плетуть маскувальні сітки…Продовжуємо жити! Все заради перемоги! У цьому вся Україна і українці. Ми стоїмо там, де інші здаються, ми боролися, боремося і будемо боротися.

У нас свята місія – ми захищаємо свій дім!