Шереметьєва Діана, 11-а клас, Іванківський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Фещенко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, яке стало частиною повсякдення мільйонів українців. Я пам’ятаю, як мама мене розбудила зі словами “Прокидайся. Почалась війна.” Не могла повірити, що все це дійсно відбувається, це не сон чи кошмар. Телефон постійно дзвонив— бабуся, друзі, сусіди. Усі говорили лише одне: “Треба ховатися, треба бути обережними”. Найстрашнішим була невизначеність: що відбувається і як діяти. Школу закрили, навчання призупинили, а на вулиці було чути віддалені звуки вибухів. Ми з мамою, татом та старшою сестрою вирішили йти до бабусі, так як підвалу у нас не було. Налякані й знервовані, ми вирушили в дорогу. Перші кілька днів були найважчими — ми всі жили у страху, не розуміючи, що буде далі. Ми читали молитви, просили у Господа допомоги та прокинутись завтра вранці. Постійні вибухи, гул літаків в небі створювали відчуття, що світ ось-ось зупиниться.

На той момент я була звичайною восьмикласницею, з зануреною головою в шкільні будні, домашні завдання та мрії про канікули. Але того дня ми всі стали дорослішими, хоч і не за власним бажанням. Десь вибухало, військові колони рухалися в різних напрямках, по телебаченню передавали тривожні новини.

Уже ввечері 24 лютого наше містечко було окуповане російськими солдатами. Ми пробули в окупації півтора місяці. Без світла, без води, без зв’язку, без нічого…

У березні я дізналась, що мій однокласник та водночас накращий друг Ваня загинув під час одного з обстрілів. Це був момент, коли реальність війни вдарила по мені з усією силою. Ти бачиш новини, але, коли це стосується когось, кого ти добре знаєш, це вже інша історія. Він був таким життєрадісним та сміливим. Його загибель стала для мене болючим нагадуванням про ціну, яку ми платимо за свою свободу. Це була не просто втрата найкращої для мене людини, це було відчуття несправедливості. В моїй голові - мільйони питань. Чому саме він? А може все ж таки це не правда та він живий? На жаль, ні, він загинув…

1 квітня 2022 року наше містечко було деокуповане. Коли ми про це дізнались, дуже раділи. Почав з’являтись зв’язок, і всі по троху почали адаптувуватись до життя. Одразу ж телефонували до своїх близьких, щоб дізнатись, чи в них все добре. Незабаром з’явилось і світло. Ми вже через тиждень пішли додому. І ось воно, життя без окупації, вибухів, гулу літаків, пострілів, навіть не вірилось, що все це відбувається саме з нами. Того дня я зрозуміла, що життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Війна змінила мене, як і всіх навколо. З часом я навчилась жити у цьому новому світі. Навчання відновилось в онлайн-форматі, хоча перші кілька місяців було складно зосередитися. Наші уроки часто перериваються сиренами повітряної тривоги, і ми змушені ховатися в укриття, забираючи з собою речі. Незважаючи на все це, я почала помічати, як навколо мене люди почали змінюватись.

Війна принесла не тільки біль і втрати, але й прояви неймовірної сили й доброти. Почали відкриватись волонтерські центри, допомога від всіх людей нашого містечка була шаленою.

Це дало відчуття, що навіть у такій жахливій ситуації, ми можемо зробити світ хоч трохи кращим. Війна показала мені, як легко можна втратити тих, кого любиш. Пройшло майже тисяча днів від початку війни. Мені 16, і я вже не та наївна дівчинка, якою була. Ця війна змінила мене назавжди. Вона навчила цінувати кожен момент життя, не відкладати важливі справи і слова на потім. Моя історія — це лише маленька частинка великої історії нашої країни.

Я вважаю, що кожен з нас має пам’ятати Захисників України, які поклали своє життя задля нашого з вами майбутнього, та Захисників, які наразі борються за наше майбутнє. Я закликаю всіх донатити та допомагати всіма силами нашим воїнам. Хто, як не ми, допоможе їм? Не забувайте, що наша сила в єдності, разом ми все подолаємо. Слава Україні! Героям Слава!