Попова Софія, 10 клас, КЗ "Вінницький ліцей №4"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Джеджула Лариса Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Страх. Що його викликає? Звідки в нашому житті з кожним днем його стає все більше і більше, наповнюючи свідомість людей, огортаючи бентежним димом пороху, заглушаючи палкі фарби мирного життя, занурюючи зусібіч у безпросвітню безодню темряви гучними сполохами гуркоту?

Вибухи. Холод. Гнів. Благання. Поневіряння. Усе це оточує нас щодня, породжує в людях страх майбуття.

Людина – істота настільки багатогранних можливостей, настільки безмежних просторів свободи, що сама досі не взмозі усвідомити кожну тонку ланку себе. Через страх кожен з нас втрачає ці можливості, замикаючись у холодну, задушливу клітку монотонних днів, нескінченних днів, що затягують у трясовину думок про те, що «завтра» – це недосяжна мета.

Війна ніколи не була синонімом слово «щастя».

Вона просочується скрізь удавано усміхнені маски на обличчях, розростається у серцях, думках, непокірних душах, отруюючи шипами безвиході, штовхає на вчинки, часом необдумано ризиковані, лише задля крихітного шансу відчути щастя. Відчути тепло затишку душ рідних людей, усвідомити іх безтурботність і потонути в солодкій ілюзії невагомості.

Тут немає гучних слоганів або загальноозвучених фраз, які ллються на нас кожного дня. Тут не буде й ілюзорних, примарних масок щастя, того щастя, яке ми видаємо за щире щодня у школах, на роботі, в магазині.

Проте тут будуть переживання, почуття юної людини, яка боїться, але прагне йти вперед. Боротись за справжнє щастя, як і кожен на боці правди, волі та незалежності. 

Особистості, яка жила у безпечній бульбашці ілюзорного спокою, й на думку не спадало, що біда, яка охопила терена рідної країни, доторкнеться і до її міста, району, сім'ї. До самого серця.

Перші почуті вибухи я не забуду ніколи. Вони видрукувались на сторінках тоді ще ніжної підсвідомості підлітка, формуючи нові химерні завитки.

Ніколи не забуду, як від тримтячої під ногами землі усе моє єство зсередини похололо й тріснуло, розлетівшись на мільйони дрібних скелець колишньої наївної дитини. Ніколи не забуду зляканих вигуків молодшої сеструні, яка зі страху тулилась до мене й матері, затуляючи долоньками вушка. Ніколи не забуду той телефонний дзвінок від батька, котрий ледь не потрапив під обстріл, наслідком якого стала загибель десятків невинних людей.

Усі ми грішимо думками, що нас не торкнеться пазуриста лапа трагедії та частіш за все гірко помиляємось.

Тисяча днів. Символічно, майже три роки боротьби. Невпинної боротьби. Нашої боротьби за відстоєння кордонів, неповторної природи, палкої культури, звичаїв, мови, історії.

Унікальність народу в тому, як в умовах спустошуючої війни українське суспільство демонструє злагоджену єдність, згуртованість та стійкість, що охопили усі верстви населення, кожного й кожну, незалежно від регіонів чи поглядів на життя. Війна згуртувала людей навколо ідеї захисту державності та світла національної ідентичності. Українці демонструють креативність в умовах неймовірно обмежених ресурсів, знаходячи незбагненні варіанти рішення, здавалося б, просто безвихідних ситуацій.

На весь світ ми відомі своїм безмежним патріотизмом і національною свідомістю та прагненням до свободи тіла й думки.

Нехай мені не осягнути усю обтяжливу важкість праці досвідчених особистостей навколо мене, та, набуваючи власний досвід щодня, я все більше починаю вбачати кордони вибудуваних війною бар'єрів, що обмежують потік фантазій і можливостей. Я спостерігаю, як колись незламні авторитети тріскаються, неначе крихка шкільна крейда. Такі приклади є у кожній сім'ї. Це торкнулось кожної душі, яка колись мріяла, а потім розсипалась охололою золою розчарувань.

Війна стирає мрії. Обмежує, обрізає свіжі бутони ідей, ще до їх чаруючого розкриття, залишаючи лиш холодні, гострі шипи.

Мрійники залишили свої квітки ідей на спустошених полях забуття. Реальне життя, немов холодна вода, щоранку змушує приймати рішення усе швидше, підганяючи думками про те, що воно дуже й дуже коротке. Кожен, хто проникне у ці рядки душею, усвідомить, як часто він сам здригається від новин, емпатично ставлячи себе на місце тих, для кого завтра вже ніколи не наступить, тих, хто назавжди згас на цій сторінці людської історії, обернувшись у ще одну цифру на табло жертв цих тисячі днів.

Тисяча днів. Тисяча днів адаптації. Людина, якою б травмованою вона не була, здатна до адаптації – дару пристосування, освоєння у нових реаліях.

З кожним днем ми все менше здригаємось від жаху, стискаючи кулаки від праведного гніву, палаючої, засліплюючої люті, жаги до помсти. Тільки от...

Ми повинні спрямувати увесь цей невимовний, гострий запал на відновлення. Скористатись яскравим полум'ям і відродитись немов казковий птах Фенікс, ставши ще більш могутніми й яскравими. Нехай наша енергія виллється у невимовне бажання довести свою незламність, стійку культуру, таланти, надії.

Нам варто прагнути оволодіти своєю люттю так, щоб не уподібнитись тому злу, яке занурило нас у пітьму страху.

Важливо почати. Віра у жадану перемогу та прагнення до миру дадуть сили на подальшу боротьбу за світле майбуття, де конфлікти поступаються місцем єдності й відродженню, а пітьма – світлу.