Богобояща Ярослава, 9 клас, Науковий ліцей "Політ" при Обласному коледжі "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка" Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старчик Анна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Якби 1001 день тому хтось сказав, що станеться найстрашніше, я б не повірила. Хоча насправді чутки про війну почали розповзатися країною значно раніше. Та ми всі сподівалися на краще, але пам’ятаю, як з тривогою дивилася в бік кордону з росією. З дев'ятого поверху шістнадцятиповерхівки на Північній Салтівці в Харкові доволі непогано проглядаються поля, звідки прийшла біда. 

Перша прогнозована дата, якої всі боялися, – 16 лютого. Сніг, сонце, блакитне небо. Ні, це неможливо. Дійсно, того дня нічого не сталося. Хвиля паніки потроху відступала.

17 лютого. 18 лютого.19 лютого. 20 лютого. Понеділок. Вівторок. 23 лютого ми, як завжди, вечеряли й дивилися кіно. Фільм закінчився, і мама прочитала новину: 

«Харківський аеропорт зачиняють до 8 ранку 24.02. Усі заплановані рейси перенесено». Неприємне відчуття. Шкода людей, які мали летіти у відпустку. Але я швидко забула про це.

Після вечері ми з молодшою сестрою подивилися мультик і лягли спати. Наступного дня в мене мала бути самостійна з біології. Перш, ніж засинати, я побажала добре її написати. У мене була така звичка: кожен раз перед сном загадувати бажання. І майже увесь лютий я бажала, щоб війна не почалася. Та саме перед 24 лютого я загадала щось інше. Ось така зла іронія трапилася.

Перший. Другий. Третій. Знову вибух.  Ще один… “Війна?” “Так…”

Страх, знов вибухи, стовп диму за вікном. Вирішили на декілька днів залишити Харків і перечекати в Кременчуці – татовому рідному місті. 

Швидко зібрані речі, і довга дорога в невідомість.

Знали, що на ліфті їхати небезпечно, тому з 9 поверху спускалися пішки, а вибухи продовжували лунати. Перед під’їздом зібралися сусіди. Коли я їх побачила, стало трішки спокійніше, бо війна почалася не тільки в нас, та не тільки ми не знали, що робити. 

Тисячі харків’ян їхали з міста. Магазини зачинені, а ті, що приймали покупців, – були переповнені. Люди масово скуповували воду, хліб, крупи, ліки. Та, як на зло, у нас закінчилися пігулки від захитування, проте купити нові не вдалося. Довелося їхати так, маючи надію, що все буде добре. Хоча б із цим. 

Поїздка була дуже довгою й виснажливою. Один затор повільно переходив в інший. У Кременчук в’їхали вже вночі. 

Квартира, де ми оселилися, досить велика. 3 кімнати на 3 сім’ї. Нам, дітям, було навіть весело. Було спокійніше, що всі разом. Почало з’являтися відчуття, що скоро все минеться, і ми поїдемо додому. Ми завжди йдемо додому, якою б дорогою не крокували. Але зима закінчилася, і першу весну ми зустріли в Кременчуці. 

На початку літа родина моєї тітки переїхала до іншої оселі, а бабуся з дідусем повернулися до Харкова. Ми почали облаштовувати домашній затишок, як було раніше. 

Прийшла осінь. Весь наступний навчальний рік я займалася дистанційно у своїй харківській школі. Друзів у Кременчуці не було, спілкувалася лише з однокласниками через вайбер і телеграм. Цілими днями сидіти за уроками було нудно, і батьки записали мене на гурток з англійської мови. Так у мене з’явилася перша подруга. Усе поступово поверталося до норми. 

Наступного року ми з сестрою пішли до школи. Я навчалася у восьмому класі, вона – у першому. Тоді в мене з’явилося багато друзів. Нові вчителі, нові уроки та нові досягнення. 

Кременчук став для мене другою домівкою (хоча, як і раніше, ми продовжуємо свій шлях додому, якою б вулицею та за якими б справами не йшли).

Я знов почала мріяти, та одна з мрій – навчатися в Науковому ліцеї «Політ» –  здійснилася. Улітку я склала іспити, і тепер навчаюся у найкращій школі міста. 

Війна триває, тривоги часто змінюють плани, вибухи продовжують лунати вночі. Проте я знаю, що добро завжди перемагає. Мрії здійснюються навіть у такі темні часи. Вірю, що скоро найголовніше бажання кожного українця  здійсниться та до домівок повернуться мир та затишок.