Левченко Софія, 11 клас, КЗО «Криворізький ліцей «КОЛІЯ» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Левіна Анастасія Сергіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… П’ять букв... Але скільки болю, розрухи, самотності і смерті несе в собі це слово! Війна – породження зла… Людського зла… Війна – це не тільки минуле, але й, на жаль, сьогодення… Тепер і наше покоління знає, що таке війна. Раніше лише зі сторінок підручника історії ми дізнавались про війну, про її наслідки, а вже сьогодні вона прийшла в наш  дім. Ранок… Зимовий ранок… 24 лютого 2022 року о четвертій ранку сталася подія, яка сколихнула весь світ.

Я прокинулась і не знала про це, потім не вірила й довго не могла прийняти те, що в моїй країні іде повномасштабна війна. Того дня в мене мали відбутися фінальні змагання з волейболу, які переносили ще з часів короновірусу, ми з дівчатами їх так і не відіграли.

Почалися мандражні будні і перші повітряні тривоги. Пам'ятаю, я тоді розмовляла по телефону з другом, він першим почув цей пронизливий і страшний звук повітряної тривоги, тоді, на щастя, нічого не прилетіло. Та я, як зараз, пам’ятаю її, першу – і весь дім у підвал. Ми бігли в укриття в чому були. В підвалі зрозуміли, що наш кіт лишився вдома, моя менша сестричка дуже хвилювалася і плакала за ним. Дочекавшись за 15 хвилин відбою, за п’ять хвилин ми змушені були знов спускатися в укриття. Цього разу домашній улюбленець був з нами. І знов 20 хвилин і відбий, але знов ненадовго. Тоді я ще не сприймала це так серйозно, тоді на війні ще не загинув ніхто із знайомих. На початку березня ми виїхали до Польщі. Я, мама і моя молодша сестричка так хотіли додому, але страшно. За три місяці знов повернулися на Батьківщину. Щастя, родина, друзі і рідні вулиці, рідна мова та літо. Того літа тривоги ревіли увесь час, але я згодом їх перестала помічати. Звикла.

У нас з’явилися нові сусіди – сімʼя з Маріуполя. Азовсталь, Драмтеатр... весь жах з перших уст... Зрозуміла, що в нашому житті все добре.

Минуло літо і восени ми почали відчувати війну на собі: гучні вибухи, дистанційне навчання в синхронно-асинхронному форматі і жодного дня у школі.

Зима: блекаути, відсутність опалення, сімейні вечірні посиденьки на кухні, де горить воскова свічка. Незважаючи на відсутність цивілізаційних вигод, я думаю ці вечори об'єднали багато сімей. Ледь помітний вогник свічки і запах спеченого власноруч хліба часто згадую й сьогодні – і так тепло стає на душі…

Ми з друзями збиралися на вокзалі о 15:00-15:30. Домовленість на випадок відсутності зв’язку не раз рятувала від сумних вечорів.

Вперше заходили один за одним, кричали під вікнами, було трохи соромно, незвично, але згадували дитинство. Влітку я вступила до ліцею «КОЛІЯ» і першого ж дня довго сиділа зі своїми новими однокласниками у підвалі, в урочисте свято, у свій перший день у новому закладі, у день, коли так тепло світить сонечко. Навчання відбувається у змішаному форматі, і я дуже рада, що маю змогу відвідувати ліцей, спілкуватися з однолітками. Це веселіше і практичніше, бо навіть у підвалі ми маємо змогу навчатися.

У червні цього року загинув мій знайомий. У перший день, коли я про це дізналася, то була в розпачі.

Протягом року я дізнавалась про смерті знайомих нашої сім’ї, рідних моїх однокласників і друзів, але не відчувала такого смутку. Звикла... Я перестала писати про вибухи, тому що майже їх не памʼятаю. Нещодавно ми з другом сиділи у парку, розмовляли –  і тут  дуже сильний вибух. Як наслідок пошкоджені готель, магазин, адмінбудівля, навчальний заклад, сім багатоквартирних будинків, розбиті зо півтора десятка автівок, зокрема, й три пожежні машини, стільки ж службових автомобілів поліції і карета «швидкої».

Постраждали 3 жінки і 14 чоловіків. Війна стала настільки звичною, що наступного дня кожен займався своїми справами.

1000 днів війни – це тисяча  днів жаху, який спустошує серця і душі!