Розумний Тарас, 11 клас, Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв Миколаївської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заколодна Віталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року... П’ята година ранку... Війна вломилася в моє життя. Вона прокотилася українськими містами, залишаючи руйнування та смерть. Прокинувшись від маминого крику, я завжди пам’ятатиму: «війна». Всього одне слово - війна, а скільки воно породило зла. Сталися перші вибухи на аеродромах у великих містах. Війна - це не тільки минуле людства, це, на жаль, наше сьогодення. З цього дня моє життя змінилося назавжди. Спокійні дні залишилися в далекому минулому. А в пам’яті навічно закарбувалися вибухи. Адже щоночі та вранці ніби по команді прокидався і, затамувавши подих, чекав, що ось-ось має вибухнути,  і молив бога, щоб то був грім...

Зізнаюся, я до останнього сподівався, що це жахливе ранкове пробудження  - неправда. Що це був лише нічний кошмар, про який до вечора не залишиться й сліду, але …

У моєму житті був спорт, виступи на великій сцені, зустрічі з друзями, подорожі. Усе це обірвалося в один момент. Ще не так давно я посміхався, радів життю, мав багато планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося, бо до мого рідного міста Миколаєва прийшла війна. Тоді вперше я відчув, що таке справжній страх. Без світла та тепла, ховаючись від постійних обстрілів, протягом перших двох місяців я  разом з батьками  перебував у сусідському підвалі, бо наш будинок здригався від  обстрілів і ховатися в ньому було небезпечно.

Над головою пролітають ракети, а в голові лише одна думка - щоб швидше це все закінчилося і не страждали люди.

У кінці квітня 2022 року, щоб убезпечити від вибухів,  батько відвіз мене на Рівненщину до бабусі та дідуся. Там я перебував до кінця літа, а потім повернувся додому, бо треба було завершувати 9 клас у гімназії. Розпочався важкий рік навчання під час війни. Постійні «повітряні тривоги», відчуття страху, що може вибухнути…

Я знаю, як звучить вибух, коли ракета падає поруч із будинком, бо саме це довелося пережити мені особисто. Адже саме після такого прильоту наш будинок залишився без вікон та дверей.

Саме тоді  у сусідів вибухнула машина, зірвало дах на багатьох будинках, повалило огорожі. Горе, смерть, розруха… Тоді ж, 12 квітня 2022 року, ворогами було зруйновано і міський водопровід. Люди залишилися не лише без світла, а ще й без води. Тому мені, як і іншим людям, часто доводилося стояти в черзі під обстрілами, щоб набрати води.         

Стискається серце, в душу закрадається тривога. Вороги, яких раніше ми називали своїми братами, сьогодні вбивають мирних жителів, серед яких безневинні діти.

Дуже боляче бачити, як нелюди руйнують наші будинки, лікарні, навчальні заклади.  14 липня 2022 року моя гімназія теж зазнала ракетного удару, внаслідок якого було вибито всі вікна та двері. Тож ворог зруйнував наші плани щодо випускного вечора, який ми планували відсвяткувати в нашій рідній школі разом з батьками та вчителями.

Моє рідне місто щодня нещадно обстрілювали, але його мужньо обороняли наші захисники, які не дали ворогам  окупувати Миколаїв.

Миколаїв не просто вистояв, а ще й закрив собою Одесу. Миколаєву присвоєно звання «місто-герой».

Щоночі протягом останніх тисячі днів завмирає моє серце від будь-якого гуркоту. Над нашими головами літають ракети, дрони, кожного дня десь чуються вибухи. Війна в країні стала для всіх нас великою трагедією та викликом. Але за цей час, хоча це звучить дивно, я звик до такого внутрішнього стану. А от коли наступає тиша, чомусь стає не по собі. За цей проміжок часу довелося переглянути власні цінності та зрозуміти сенс людського життя. Сподіваючись на швидку перемогу, я навчився жити з цим, хоча досі не розумію, чому повинен пройти через війну. Щодня я чую сирени та змушений спускатися до сховища з вічним відчуттям страху. Мій психічний стан постійно пригнічений. Мої емоції змінюються між тривогою і страхом, болем та переживаннями, почутим «відбій повітряної тривоги». Але найзаповітніші слова, які мрію почути – це «відбій війни».

Моя душа розривається на шматки від звісток про сотні мирних жителів, які безневинно загинули від жорстокої руки ворога.  

Але сьогодні я вчуся жити по-новому, бути сильнішим, витривалішим, мудрим. Впевнений, що війна обов’язково скінчиться і прийде довгоочікувана перемога. Зараз життя в місті почало відновлюватися. Люди гуляють вулицями, багато дітей граються на майданчиках. У деяких школах та коледжах відновили очне навчання.   

Мій батько - один із тих, хто з 2014 перебував на передовій, захищаючи кордони нашої Батьківщини. Його відвага та сила духу завжди надихають мене вірити в перемогу.

Отож у такий складний час не можна стояти осторонь подій, які відбуваються навколо нас. За період війни ми об’єдналися ще сильніше, ніж було до війни. Кожен робить те, що може, задля спільної мети – перемоги. Моє завдання сьогодні – навчатися, щоб, здобувши знання, бути корисним своїй державі. Адже я впевнений, що наша нація непереможна, бо ми маємо найсильнішу зброю - любов до рідної землі.