Кіру Анастасія, 10 клас, Утконосівський заклад загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Ященко Мар'яна Федорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди тягне за собою безліч болю і руйнування не лише чогось матеріального, а й душевно важливого. Вона розриває долі, забирає рідних, руйнує міста й села. Та у мене ці 1000 днів війни проходили дещо інакше, ніж у багатьох. Я живу в селі, і мій дім залишився осторонь активних бойових дій. Ми не чули постійних вибухів чи сирен, як у великих містах, не жили в підвалах, ховаючись від обстрілів. Але це не означає, що війна не торкнулася мене, моєї родини та моїх близьких.

Щодня я відчуваю, як війна змінює наше життя. 

Хоч у нашому селі панує відносний спокій, новини, що лунають із телевізорів чи радіо, розповідають про іншу реальність – реальність, де люди втратили все, що вони мали: свої домівки, своє майбутнє, своїх рідних.

Війна справді змінила наші серця, світогляд, цілі, патріотичне відношення до нашої Батьківщини. Кожен з нас носить у собі біль за тих, хто зараз у небезпеці, хто захищає наш спокій, хто щодня ризикує життям заради того, щоб ми могли жити.

1000 днів війни – це величезний термін, за який змінилося майже все.

Ми стали свідками того, як руйнується країна, але водночас бачили й інший, важливий процес – об’єднання нації.

Українці не тільки стали свідками того, як руйнуються їхні міста, а й побачили, як народжується щось нове — спільна мета, яка об'єднує всіх. Ми побачили, що, незважаючи на різні обставини, ми всі разом боремося за свободу.

Кожен із нас зробив свій вибір. Хтось долучився до Збройних сил України, хтось став волонтером, хтось забезпечував тил, допомагаючи родинам військових чи біженцям. І навіть ті, хто просто залишався вдома, виконуючи свої звичні обов’язки, також вносять свій внесок у загальну перемогу. Ми всі об'єднані однією метою – захистити нашу країну, нашу свободу, наше майбутнє.

Також важливу роль у цій боротьбі відіграють жінки. Війна змінила долю багатьох жінок в Україні. Одні з них вирушили на фронт, стоять пліч-о-пліч із чоловіками, борючись за нашу землю. Їхні історії надихають, адже це приклади справжньої сили, відданості та любові до Батьківщини. Інші жінки залишилися вдома, виховуючи дітей самостійно, адже їхні чоловіки або пішли воювати, або загинули. Ці жінки не менш героїчні, адже вони зберігають родини, підтримують тил і вчать наступне покоління українців бути сильними та незламними. Українські жінки завжди були символом незламності, але війна лише підкреслила їхню важливу роль у суспільстві. Вони не лише захищають наші землі, але й виховують майбутніх захисників, працюють на благо країни і роблять усе, щоб зберегти нормальність у часи хаосу.

Кожна українка і кожен українець відчули на собі важкість цих 1000 днів. Для когось це втрати близьких, для когось — зруйноване майбутнє. Але всі ми об'єдналися у вірі в перемогу. Ті, хто втратив дім, знайшли притулок у нових друзях і родичах, які відкрили свої двері. Волонтери стали невидимими героями, що надають допомогу тим, хто її найбільше потребує. Бійці, що захищають нашу землю, щодня стають символом нашої незламності. І навіть ті, хто фізично далеко від фронту, допомагають фінансово, збирають гуманітарну допомогу чи просто підтримують словом. Ми всі відчуваємо цей біль і відповідальність, навіть якщо не завжди можемо бачити його на власні очі.

Війна зробила українців сильнішими, більш згуртованими. Ми зрозуміли, що важливо не тільки захищати свою землю, але й підтримувати одне одного, не залишати нікого осторонь. Війна стала катастрофою для нашої країни, але й каталізатором для створення нової, сильнішої нації. Ми стали єдиним цілим, незважаючи на відстань, економічні труднощі або особисті втрати.

Наша єдність стала нашою найсильнішою зброєю.

Мій шлях під час цих 1000 днів був не таким драматичним, як у багатьох українців. Я продовжувала жити у своєму селі, дбати про повсякденні справи, підтримувати своїх рідних. Але навіть у ті моменти, коли навколо було тихо, я відчувала, що війна поруч. І кожен мій день був пронизаний думками про тих, хто на передовій, про жінок, які чекають на своїх чоловіків із фронту, про матерів, які виховують дітей самі, і про тих, хто втратив усе, але не втратив надії. Ця війна стосується кожного громадянина і громадянки України. Кожен з нас несе свій внесок у перемогу, незалежно від того, чи ми знаходимося на фронті, чи в тилу. Ми всі разом йдемо до однієї мети – вільної та мирної України, де ми зможемо відновити наше життя, наші мрії та наше майбутнє.

Закінчуючи це есе, я розумію, що ці 1000 днів війни — це не просто період болю і випробувань, це час, коли ми відкрили для себе силу єдності і віру в перемогу. Наш шлях ще не завершений, але кожен день наближає нас до того моменту, коли ми зможемо сказати, що ми перемогли!