Скрипак Кіріл, 9-б клас, Уманська міська гімназія №4

Вчитель, що надихнув на написання — Марущак Юлія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – день, який поділив наше життя на „до” і „після”. День, який став початком найстрашнішої і найкривавішої війни XXI століття. Війна, яка принесла горе й сльози на нашу багатостраждальну землю, увійшла звуками тривог і вибухів у наше життя.

Пам'ятаю той зимовий ранок, який порушив мирний сон моєї родини телефонним дзвінком і страшною звісткою: ”Бомблять Бориспіль! Почалася війна!„

А потім червоне зарево на горизонті і вибухи…

Перші дні війни ми провели у сховищі під будинком, не відходячи від екранів телевізорів, жадібно ловлячи кожне слово дикторів українського телебачення. А далі почалося нове, зовсім інше життя – життя довжиною у 1000 днів. Зранку дистанційне навчання в школі, а після обіду я з мамою і бабусею ходили плести маскувальні сітки.

Ми перерізали всю тканину, яка була в домі, бо розуміли, що там, на фронті, вона потрібніша, і наші сітки обов'язково врятують комусь життя.

Увечері разом з сусідами ходили вулицями села і збирали консервацію, продукти, які потім відправляли волонтерам. Усе для фронту, усе для перемоги! Усе тим, хто віддавав своє життя й боровся за мир, за наші спокійні ночі. 

Пізніше до нашого села почали прибувати переселенці, і моя родина поступилася власним будинком, щоб люди могли знайти хоч тимчасовий затишок і спокій.

Ми переїхали жити до бабусі з дідусем. Мені на той час було одинадцять років, і я, звичайно, розумів, що не можу зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Але, незважаючи на вік, можу принести користь рідній Україні, її захисникам.

Кожного дня доводилося чути, про захоплені міста й села, зруйновані будинки, скалічені долі моїх однолітків, полеглих героїв, які ціною власного життя боронили нашу землю. Я зрозумів, що не зможу стояти осторонь, що повинен щось робити…

Це був дуже важкий час. У перший рік війни я і мої однокласники значно подорослішали. Не залишалося часу на пустощі й розваги. Потрібно було вчитися і допомагати усім тим, хто цього потребував. У школі, де я навчаюся, проводились різноманітні акції на підтримку наших захисників, і ми брали участь у заходах, заробляли гроші, щоб перерахувати їх на ЗСУ. А

влітку, коли були канікули, рвали черешні, вишні, сливи; продавали, а на виручені кошти купляли нашим воїнам смаколики й передавали на фронт. Не забували і про поранених бійців, відвідували їх у лікарні.

Так день за днем пролетіли два з половиною роки війни. Війни, що відібрала у нас дитинство, а у багатьох дітей найдорожче – життя. Але, попри все, ми завжди були єдині, ми допомагали одне одному і ніколи не втрачали віри у перемогу. Як могли наближали і наближатимемо світлий день нашої ПЕРЕМОГИ! Вірю, прийде час, і повстануть з попелу наші міста і села, відродиться українська земля, зацвіте, розквітне. А про цю жахливу війну напишуть у підручниках історії. Щось зітреться з пам'яті, про щось забудемо... Але ніколи не забудемо тих, хто віддав своє життя за мир і спокій на нашій землі!