Булгакова Анастасія, 16 років, КЗ «НВК «Якимівська гімназія», смт Якимівка, Запорізька область

Есе «Один день»

Війна – слово, яке вражає в саме серце; слово, яке палає і горить своєю величчю і страхом. У кожного з нас є свій день, коли війна почалась особисто для нього, день, коли війна перестала бути просто словом, а стала болючою раною. На жаль, мені довелося доволі рано усвідомити значення і всі жахливі руйнівні наслідки, що несе за собою війна.

Особисто для мене день розуміння, що часи змінилися, що країну охопили буремні події, почався не з новин, які голосили про революцію, терористичні акти. Для мене він почався з блідого маминого обличчя та виразу безвихідді на ньому, який я не забуду, мабуть, ніколи.

Вона з кимось емоційно спілкувалася по телефону, а після розмови декілька хвилин не могла промовити ні слова. У нас завжди були довірливі відносини. Я можу розповісти мамі все, як і вона від мене ніколи нічого не приховувала, за що я їй дуже вдячна. Цього разу було інакше, вона не поспішала з відповіддю і, здалося, наче і не чує мене, але все ж почала розмову.

У моєї мами був хрещеник Олександр, він навчався у Мелітопольському педагогічному університеті, ще з дитинства захоплювався спортом, тому був атлетичної статури, неймовірно вродливий, крім того, надзвичайно добрий, позитивний, чуйний. Хлопець завжди пишався тим, що народжений українцем, козаком, як сам себе полюбляв називати. І коли почалась війна, його мати з острахом чекала, бо розуміла, що він не буде стояти осторонь в той час, як країна палає, коли ллється братня кров.

Олександр призупинив навчання і пішов добровольцем боронити Україну, не чекав повістки, не намагався заповнити медкарту неіснуючими хворобами аби уникнути служби. Він безстрашно боронив рідну землю день за днем, але 14 січня 2015 року трапилася трагедія, яка принесла біль мільйонам українців.

Під Волновахою окупантами був розстріляний автобус з українськими військовими, в числі яких був і Олександр.

Ще з дитинства я була дорослою, як би дивно це не звучало, усе розуміла, тонко відчувала душевні настрої людей, тому і провести мене було неможливо, мама і не стала цього робити.

Я пам’ятаю її слова, вони і досі болем відлунюють в моєму серці: «Олександра не стало, він дослужився до небес. Саша заслужив свій мир, мир – війною».

Що означає для мене мир? Я вже досить доросла, щоб говорити про демократію та інші режими, але, як показує життя, це поняття немає нічого спільного з миром. Чому так сталось, що країна, незалежність якої так вимучена, вистраждана, знову потопає у крові? Чому гинуть сини неньки України? Чому стільки питань, відповіді на які ніхто не знаходить або ж просто не хоче шукати?

Для мене мир – це коли матері не плачуть за загиблими синами, доньки України – за татусями. Мир – коли, вмикаючи телевізор, я не бачу свічки у пам'ять за загиблими. Мир – це коли проблеми вирішують, а не розстрілюють.

Я пам’ятаю ранок. Він був чудовий,

Ніщо не відчувало зла.

Да й настрій був в мене бадьорий,

А потім я до мами підійшла…

Вона була бліда, рука її тремтіла,

Промовити нічого не могла.

Тоді була мама й не зовсім розуміла,

Що ненька Україна в крові втопати почала.

Я маму тихо запитала,

Що трапилось, чому, немов стіна,

Вона хвилину помовчала, а потім

З болем додала:

«Ти пам’ятаєш Сашу, Олександра?

Ну, доню, хресника мого?

Ой, доню, козака не стало,

Його життя вже відцвіло.

Він боронив рідну країну

І дослужився до небес.

Ой, Боже, дай нам миру,

Щоб не рвали ми так сердець».

Я пам’ятаю весь той відчай,

Весь біль, розлуку, каяття.

Я теж благаю миру!

Щоб юні хлопці не вмирали за життя.